Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

— Ви впевнені, що повернетеся? — шепочу я.

— Обіцяю, — відповідає він, його пальці знову ковзають по моїй руці, міцно стискаючи її. — І коли я повернуся, ми з тобою поговоримо про все, що так довго залишалося не вимовленим.

Мій погляд опускається до наших переплетених рук. Ця мить така крихка, така важлива, але водночас сповнена невизначеності.

— Добре, — кажу я нарешті. — Я чекатиму.

Він нахиляється, легенько торкається моїх губ у прощальному поцілунку. Він короткий, майже невловимий, але від нього моє серце тріпоче ще довго після того, як він відступає.

— До завтра, Анастасіє, — каже він, перш ніж вийти з кімнати.

Двері тихо зачиняються, залишаючи мене на самоті зі своїми думками.

Я чекатиму… але чому це очікування вже здається нескінченним?

Ранок холодний і похмурий, немов саме небо знає, що сьогодні він залишить мене. Тонкий туман огортає маєток, а мої пальці змерзають, навіть коли я щільніше загортаюся в шалик.

Князь Вітольд стоїть біля карети. Його постава пряма, обличчя, як завжди, стримане, але його очі — теплі й уважні, коли він дивиться на мене.

— Ти повинна добре себе доглядати, — каже він, його голос низький і спокійний. — І обіцяй мені, що не будеш турбуватися без причини.

Я киваю, хоча в горлі стоїть клубок. Як не турбуватися, коли він їде на невизначений час?

— Я спробую, — відповідаю тихо.

Він підходить ближче, його пальці легко торкаються мого підборіддя, змушуючи мене підняти голову.

— Я повернуся, — його слова звучать упевнено, але разом із тим м’яко. — І коли повернуся, ми з тобою почнемо все з чистого аркуша.

Моє серце калатає так голосно, що, здається, це чути на весь двір.

— Я чекатиму, — шепочу я і торкаюся його руки.

Вітольд усміхається куточками губ, і це рідкісна, майже непомітна усмішка, але від неї стає трохи тепліше. Його губи м’яко торкаються мого чола, і цей жест настільки ніжний, що я ледь не розплакалася.

— До зустрічі, Анастасіє, — каже він, перш ніж відпустити мене.

Я стою, не зрушуючи з місця, поки він сідає в карету. Колеса починають повільно скрипіти, і карета рушає в дорогу, поступово зникаючи в тумані.

Стискаю шалик так сильно, що суглоби біліють. Усе в мені кричить, щоб побігти за ним, але я лише стою й мовчки дивлюся, як він віддаляється.

Я повільно повертаюся до маєтку, а порожнеча всередині мене стає майже нестерпною.

Марта зустрічає мене біля входу.

— Ваша світлість, — її голос теплий, але в ньому чути нотки співчуття. — Може, вам слід трохи відпочити?

— Мабуть, так, — відповідаю я і кволо всміхаюся.

Підіймаюся до своїх покоїв, але відпочити не вдається. Думки про нього, його слова й цей останній поцілунок не дають мені спокою.

Скільки часу мине, перш ніж я побачу його знову?

Минає кілька днів і я вирішую поїхати в місто. Розвіятись і заодно приміряти нову сукню, яку я замовила раніше.

Сонячне світло м’яко ллється крізь вітрини ательє, відблискуючи на шовкових тканинах і нитках сріблястих візерунків. Повітря сповнене тонкого запаху парфумів і свіжого оксамиту. Я стою перед дзеркалом, приміряючи нову сукню, коли двері відчиняються, і знайомий голос порушує мій спокій.

— О, яка несподівана зустріч, — голос графині Єлизавети звучить солодко, але кожне слово просякнуте прихованою отрутою.

Я повільно обертаюся, силою зберігаю спокій. Єлизавета стоїть у дверях, її постава пряма, а погляд випромінює ледь приховану зневагу.

— Графине, — кажу я стримано, кивнувши їй у відповідь. — Я не очікувала побачити вас тут.

— І я не очікувала, що наша княгиня знайде час для світського життя, поки її чоловік так зайнятий… справами у Львові, — каже вона, роблячи крок ближче. Її очі спалахують, коли вона вимовляє слово справами, додаючи до нього прихований підтекст.

Я вдихаю глибоко, аби не зважати на її провокації.

— Так, князь має важливі справи, — відповідаю я спокійно. — І я впевнена, що він впорається з ними якнайкраще.

Єлизавета тихо сміється, її усмішка стає ширшою.

— Ах, ваша впевненість така зворушлива, княгине, — каже вона, нахиляючись трохи ближче. — Але ви ж знаєте, що ваш чоловік… не з тих, хто дотримується вірності.

Моє серце завмирає.

— Що ви хочете цим сказати? — питаю я, хоча зберегти рівний тон важко.

— О, я нічого не кажу прямо, — її голос стає солодшим. — Просто думаю, що вам слід бути обережною зі своїми очікуваннями. У Львові багато цікавих жінок… і не всі з них займаються лише вишиванням.

Вона робить паузу, ніби смакуючи мою реакцію, а потім додає:

— Але, звісно, ви краще знаєте свого чоловіка. Ви ж довіряєте йому… чи не так?

В горлі пересихає, а думки починають плутатися.

— Вибачте, але мені вже час, — кажу я, стримуючи бажання відповісти різко.

Я повертаюся до дзеркала й даю знак кравчині завершити примірку. Єлизавета стоїть і спостерігає за мною, її усмішка не зникає.

— Сподіваюся, у вас буде гарний день, княгине, — каже вона на прощання, її слова звучать як насмішка. — І нехай ваш чоловік повернеться швидше, ніж очікується.

Я не відповідаю, лише киваю й швидко виходжу з ательє. Але її слова, як голки, впиваються глибоко всередину, залишаючи після себе рани сумнівів.

Чи справді він поїхав лише у справах? Можливо, що за цією поїздкою ховається щось інше?

Я намагаюся відігнати ці думки, але вони переслідують мене дорогою назад до маєтку. Єлизавета була такою переконливою… занадто переконливою.