Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 18. Випробування довіри

Анастасія

Ранок приносить із собою дивне відчуття легкості. Розплющую очі, і на мить мені здається, що все, що сталося вчора, було сном. Але м’яке тепло на моїх губах усе ще жевріє спогадом про поцілунок.

Проводжу пальцями по губах, і хвиля емоцій піднімається знову в моєму серці.

Вітольд…

Його слова досі луною звучать у моїй голові: «Я завжди буду поруч».

Сідаю на край ліжка, дивлюсь на яскраве світло, що ллється крізь штори. Усередині мене борються два почуття: страх і надія. Але вперше надія перемагає.

Може, настав час перестати тікати від своїх почуттів?

— Ваша світлість, — стукає Марта, з’являючись у дверях із тацею. — Як ви почуваєтеся сьогодні?

— Краще, ніж очікувала, — відповідаю я, усміхаючись.

Марта ставить тацю на стіл і дивиться на мене з ледь помітною усмішкою.

— Князь питав про вас зранку. Він хотів дізнатися, чи вам уже краще.

Я відчуваю, як щоки злегка червоніють. Він справді хвилюється за мене…

— Марто, — кажу я після короткої паузи, — ви могли б підготувати зал для вечері? Я хочу… зробити сюрприз для князя.

Марта трохи дивується, але швидко киває.

— Звісно. Це буде чудова ідея.

Залишившись одна, я знову поринаю в роздуми. Я більше не хочу бути тією, хто ховається за страхами й сумнівами. Якщо Вітольд зробив крок назустріч, я повинна відповісти йому.

Це мій шанс зробити все інакше. Мій власний вибір.

Підходжу до дзеркала, поправляю волосся. Мої пальці трішки тремтять, але я відчуваю піднесення і хвилювання, які змушують мене усміхнутися.

Цього вечора я збираюся відкритися йому. Не зовсім… але досить, щоб він зрозумів, що я більше не відштовхую його.

Свічки мерехтять у напівтемряві, кидаючи теплі відблиски на стіни. Стіл накритий для двох, а на срібних тацях стоять страви, які я вибирала особисто. Усе виглядає майже ідеально, але мої руки все одно трохи тремтять.

Чи зрозуміє він мій жест? Чи побачить, що це не просто ввічливість?

Кроки лунають у коридорі. Він тут. Серце вистрибує з грудей, коли двері відчиняються.

Вітольд заходить до зали. Його погляд затримується на мені довше, ніж зазвичай. У його очах блимає легкий подив, який швидко змінюється на зацікавлення.

— Анастасіє, — каже він, його голос глибокий і спокійний. — Що це за привід?

— Ніякого офіційного приводу, — відповідаю я, старанно зберігаючи спокій. — Просто хотіла подякувати вам… за все, що ви зробили для мене останнім часом.

Його губ торкається ледь помітна усмішка. Він робить крок ближче, його погляд уважно досліджує мене.

— Сідайте, — кажу я, жестом вказуючи на стілець навпроти.

Ми сідаємо, і перші хвилини проходять у тиші. Лише легкий брязкіт столових приборів порушує спокій. Відчуваю його погляд на собі й намагаюся приховати своє хвилювання.

— Я рідко буваю здивований, — каже він нарешті. — Але ти змогла мене здивувати сьогодні.

— Приємно чи ні? — питаю я, злегка усміхаючись, хоча всередині мене все стискається від очікування його відповіді.

— Дуже приємно, — відповідає він, і його очі тепліють.

Моє дихання стає трохи глибшим. У цій тиші між нами немає більше напруги, яка завжди супроводжувала наші розмови. Є лише щось м’яке, тепле, майже домашнє.

— Вітольде… — починаю я, зібравшись із силами, — я хочу, щоб ви знали: я більше не хочу боятися вас.

Він завмирає, його погляд стає серйозним.

— І що це означає? — питає він обережно.

— Це означає… що я готова впустити вас ближче. Дозволити вам побачити мене такою, якою я є насправді, — мої слова даються мені важко, але я не зупиняюся. — І… я хочу, щоб ви побачили, що ви для мене важливі.

Його пальці легко торкаються моїх, зупиняючи мене. Тепло його дотику проникає прямо в серце.

— Ти вже давно важлива для мене, Анастасіє, — каже він тихо. — Більше, ніж я хотів би зізнатися.

Мені важко дихати через сильне серцебиття і тугий корсет, але я рада була почути таке зізнання.

— Це не було грою, — додає він, його голос стає глибшим. — Не було частиною плану. Це… більше, ніж я очікував.

Наші погляди зустрічаються.

— Ви… ви справді так вважаєте? — питаю я, ледве дихаючи.

— Так, — відповідає він без вагань.

Його пальці стискають мою руку, і в цю мить я розумію, що зробила правильний вибір.

Я більше не сама. Він — поруч. І я хочу, щоб так було завжди.

Його слова все ще лунають у моїй голові. Моя рука в його долоні тремтить, але я більше не боюся цього дотику. Я хочу бути поруч із ним, хочеться вірити, що тепер усе стане інакшим.

Проте його погляд змінюється. Його рука повільно відпускає мою, і я бачу, як щось важке лягає тінню на його обличчя.

— Є дещо, що ти повинна знати, — каже він, його голос стає серйознішим.

Серце завмирає, а тепло, яке щойно наповнювало мене, змінюється тривожним холодом.

— Що таке? — питаю я і напружуюсь.

— Мене викликали до Львова на кілька тижнів… можливо, більше, — його погляд затримується на мені. — Це важливі справи, пов’язані з моїми землями.

Кілька тижнів… і більше? Ці слова звучать, як вирок.

— Ви їдете? — питаю я тихо, мої пальці стискаються в кулак. — І коли?

— Завтра вранці, — каже він м’яко, ніби намагається пом’якшити удар. — Я хотів сказати тобі раніше, але…

Його слова зависають у повітрі.

— Але ви вирішили дочекатися вечері, — я намагаюся всміхнутися, але це дається важко. — Зрозуміло.

Вітольд нахиляється ближче, його очі вдивляються в мої, ніби шукають відповідь, якої він боїться почути.

— Це лише тимчасово. Я повернуся, — каже він, його голос сповнений впевненості. — І я хочу, щоб ти знала: я залишаю тебе тут не через бажання бути далеко, а через необхідність.

Його слова проникають у мене, але відчуття порожнечі все одно залишається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍