Естрела Асферіс - Несвідоме одруження, Естрела Асферіс

Глава 14

Аурелія Ерабет Альтаур

Минуло щонайбільше півгодини, може година, поки ми добиралися до стіни. Я ще не сказала Мел, що їй доведеться вирушити зі мною. Знаю, це було трохи нерозумно і недалекоглядно з мого боку, що я відкладала цю розмову на потім, але я ніяк не могла підібрати потрібні слова.

Адже дуже непросто взяти і кинути своє колишнє життя, і вирушити в невідомість. Навіть мені, хоча я намагалася ні до кого і ні до чого не прив'язуватися після смерті батьків, виявилося доволі складно кинутися тікати. Першого разу, коли я тікала від тітки, це було простіше зробити, бо до неї та її оточення я не відчувала нічого, крім негативних емоцій. Тоді не було жодного жалю, хіба що про те, що мені не вдасться з нею поквитатися. Я була майже впевнена, що вона причетна до смерті батьків.

Коли ж тікати довелося з Академії, у якій в мене залишилися друзі, однокурсники, вчителі, просто знайомі, я дуже шкодувала про те, що колишнє життя закінчено. Незважаючи ні на що, на різні антипатії, там були деякі симпатичні мені суб'єкти. Насамперед мені подобалося спілкуватися з моєю компанією, Віртом із Тесом, Анті й навіть Крамдеком, хоч останній був і небагатослівний, як і всі гноми. Вони та вчитель були найближчими мені істотами після смерті батьків. Навіть Мел не займала стільки місця, скільки кожен із них, хоч я і вважала її практично подругою. Можливо, це тому, що я не провела з нею стільки часу, скільки з ними. Ми разом ходили на завдання і в походи, прикриваючи спини одне одного, не раз витягуючи одне одного з біди.

У бойових умовах швидше розумієш, хто поруч із тобою, друг, союзник, просто приятель, чи ворог. Там від командної роботи залежить якщо не все, то багато чого. Якщо поруч із тобою той, хто вагається в потрібний момент, то з імовірністю в дев'яносто відсотків ти не виберешся із завдання цілим, а то й живим. Та й у кожній команді має бути лідер, той, хто веде за собою. У нашій команді це був Вірт. Він володів безперечно лідерськими якостями, уміло вів за собою, віддавав накази, знаючи всі вміння, переваги та недоліки кожного з нас. Ми були практично найкращою та найефективнішою командою в Академії, це визнавали як учителі, так і інші учні.

Спогади про друзів, наші витівки, навчання, спільні походи і подальший відпочинок нахлинули на мене з такою силою, що я майже готова була розплакатися від їхньої гострої нестачі в моєму житті й жалю, що довелося все кинути. Знаю, це все гормони скачуть, зараз узагалі не час впиватися жалістю до себе і до того, який вибір довелося зробити, але я нічого не могла із собою вдіяти. Сльози лилися з очей, а я все намагалася якось заспокоїтися, щоб зупинити їхній потік. Я не хотіла і не могла собі дозволити, щоб хтось побачив мою слабкість. Я мовчки ковтала сльози, поступово з кожною миттю повертаючи контроль над емоціями, що збунтувалися.

Мел у цей час бігла позаду, слідуючи за мною. Але ось уже показалися стіни міста, і потрібно було заводити ту непросту розмову, яку я так довго відкладала. Витерши останні краплі сліз з обличчя, я зупинилася і повернулася до Мел. Так, це буде складно. Її напевно ще тримає тут колишнє кохання або закоханість, хоч вона і послала свого колишнього, але почуття так швидко не минають.

На підсвідомому рівні вона напевно ще прагне відновити з ним стосунки, хоч для себе і прийняла рішення залишити його. Та й не дарма вона згадувала якихось непоганих хлопців, яким хотіла допомогти. Але єдиний спосіб, яким вона може їм допомогти в даний момент - це зникнути з горизонту. Якщо вона залишиться, і буде з кимось тут спілкуватися, то небезпека з боку дроу загрожує не тільки їй, а й усьому її оточенню. Тому все, час діяти.

Мел, підійшовши до мене, з запитанням подивилася на мене, не здогадуючись про мої плани. І я почала потроху підводити її до потрібної думки:

- Мел, зараз ми з тобою не можемо розділитися. Ті дроу, що були біля воріт, вже напевно виявили наш слід і йдуть по ньому. Якщо ти залишишся в місті, вони виявлять тебе, і ти будеш або мертва, або благати про смерть. Єдиний вихід - піти далі зі мною.

- Ері! Я не можу все просто кинути і піти з тобою в невідомість! У мене тут залишилися справи. Навіть якщо є ризик для мого життя, я хочу залишитися. У мене є тут знайомі, у яких я можу на якийсь час сховатися, - наполягала Мел.

Я знову спробувала втовкмачити їй, із чим ми маємо справу:

- Мел, якщо залишишся, то і ти, і твої знайомі будуть мертві. Мої переслідувачі нікого не залишать у живих, вони не знають жалю і співчуття, для них не важливий ніхто і ніщо. Заради досягнення мети вони виріжуть усіх, включно зі старими і дітьми.

Мел здригнулася. Схоже, нарешті, її пройняло.

- Я не можу навіть передати їм записку? Попрощатися? - уже майже ні на що не сподіваючись, запитала Мел.

- Цим ти б наразила їх на небезпеку. Дроу слідуватимуть за нами, і щойно вловлять ще чийсь запах, йому чи їй загрожує загибель, - вкотре пояснила я.

- І скільки я буду слідувати за тобою? Усе життя? - схоже, Мел відійшла від шоку, і перейшла до того, що справді варто було обговорити: - Я не можу вічно тікати! І ти теж!

Я впевнено й аргументовано озвучила свій план:

- Я знаю, як зробити, щоб вони від тебе відстали раз і назавжди. Вони тебе ніколи не бачили, знають тільки твій запах. Отже, якщо він перерветься, то вони тебе не знайдуть.

- Я правильно розумію, що ти говориш про портал? - здогадалася Мел, і продовжила: - А ти? Теж стрибнеш у портал?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍