Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

«Віщі сестри» — це другий роман циклу «Відьми» у серії «Дискосвіт». У цій дотепній історії Террі Пратчетт продовжує почате у романі «Право на чари» й розповідає про відьом у світі, де чаклунами можуть бути лише чоловіки. Він витончено вплітає шекспірівські алюзії в реалії Дискосвіту і демонструє, що ні доля, ні спадковість не стануть на заваді вибору справи свого життя.
Щось негаразд у Ланкрському королівстві: підступні герцог та герцогиня плетуть інтриги, спадкоємець престолу опиняється далеко від дому і навіть сама природа виступає проти нового правителя, байдужого до долі краю. Тож трійко відьом — рішуча й невгамовна Бабуня Дощевіск, приземлена й грубувата Тітуня Оґґ та романтична й наївна Маґрат Часник — поспішають на допомогу. Бо хоч відьми зазвичай не втручаються у політику, тут без їхньої підтримки (і, звісно, дрібки чарів) не обійтися.

Віщі сестри. Террі Пратчетт

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного. 

У ролях: троє відьом, а також королі, кинджали, корони, бурі, гноми, коти, привиди, примари, мавпи, розбійники, демони, ліси, спадкоємці, блазні, тортури, тролі, платформи-барабани, загальна радість та ґармирдер. 

Вив вітер. Блискавка била у землю безладно, як недосвідчений вбивця. Поміж посічених дощем пагорбів туди-сюди катався грім. 

Довкола було темно, як у котячих нутрощах. Мабуть, це була одна з таких ночей, коли боги грають людьми, як пішаками на шахівниці долі. А посеред цієї нестримної бурі, між змоклих кущів дроку, ніби відблиск сказу в оці тхора поблискував вогонь. Він вихоплював із темряви три скоцюрблені постаті. Коли казанок закипів, дивний голос прокаркав: 

— Коли ще стрінемося ми під зливу, блискавки й громи[1]. 

Певний час панувала тиша. 

Потому інший голос звичайним тоном відповів: 

— Ну, мабуть, наступного вівторка. 

Крізь безмежні простори космосу пливе зоряна черепаха Великий А’Туїн, несучи на спині чотирьох гігантських слонів, які тримають на плечах всю масу Дискосвіту. Навколо них складними орбітами, що забезпечують зміну пір року, обертаються крихітні сонце та місяць; мабуть, більше ніде в мультиверсумі немає такого, щоб слон мусив час від часу підгинати ногу, аби дати шлях сонцю. 

Чому тут усе так влаштовано, може назавжди залишитися загадкою. Не виключено, що Творець знудився з усіма цими банальними ексцентриситетами, паралаксами та альбедо, й вирішив хоч раз розважитися. 

Логічно припустити, що у світах на кшталт цього боги не грають у шахи — і так воно і є. Власне, боги взагалі не грають у шахи. Для цього в них замало уяви. Боги віддають перевагу простішим та тихішим іграм, під час яких ви Не Досягли Потойбічного, а Пішли Прямо в Небуття[2]. Ключем до розуміння будь-якої релігії є той факт, що божественна концепція розваги включає Змій та Драбини зі слизькими щаблями. 

Дискосвіт тримає докупи магія — магія, породжена обертанням самого світу, магія, що, наче нитка шовкопряда, висотується з тканини буття, аби зашити рани реальності. 

Здебільшого ця магія осідає у Вівцескельних горах, що простяглися від вічної мерзлоти поблизу Осердя ген через видовжений архіпелаг і аж до теплих морів, які нескінченно виливаються в космос через Узбіччя. 

Незримі для ока, сирі чари з потріскуванням перестрибують з вершини на вершину і уґвинчуються в тіло самих гір. Саме Вівцескелі дають світові найбільше відьом та чарівників. Листя дерев тут лопотить навіть за цілковитої відсутності вітру. Скелі виходять на вечірні прогулянки. Інколи живою здається сама земля… 

…Це час від часу стосується й небес. 

Ця буря воістину брала все, до чого могла дотягтися. Це була її зоряна година. Роками вона вешталася довколишніми землями, підробляючи поденщиною у вигляді шквалу, набуваючи досвіду, зав’язуючи контакти, інколи збиваючи з ніг заскоченого зненацька чабана чи вириваючи з коренем ще не дуже змужнілі дубки. Та ось погодні умови склалися так, що перед нею з’явилося вікно можливостей — і вона вирішила докласти будь-яких зусиль, аби її помітив хто-небудь із босів кліматичного бізнесу. 

Це була старанна буря. Вона поєднувала досить вибагливі вихори з нестримною пристрастю, і критики погоджувалися, що якби вона ще й навчилася контролювати звук грому, то з роками виросла б у шторм, вартий серйозної поваги. 

Оповитий пасмами туману, ліс із гуркотом аплодував їй, навсібіч розкидаючи листя. 

Саме такими ночами, як уже було вказано вище, боги грають в ігри — не з шаховими фігурами, але з долями смертних та тронами царів. Важливо пам’ятати, що при цьому вони завжди махлюють, і то у найбезсовісніший спосіб… 

І ось, стрибаючи й хилитаючись на нерівній лісовій стежині, з’явилася карета. Її несамовито підкидало щоразу, як колесо натрапляло на випнутий із землі корінь. Візник безжально періщив коня, і за кожним відчайдушним виляском батога майже одразу з небес лунав гуркіт грому. 

Слідом — геть неподалік, і все ближче й ближче — мчали троє вершників у каптурах, що закривали обличчя. 

Такими ночами діються злі діла. Добрі, звісно, теж. Але відсоток злих переважає. 

Такими ночами відьми влаштовують пікніки. 

Тобто не те щоб геть-таки пікніки. Закуски їм не до вподоби, напоям довіряти не можна, а шамани все норовлять підпиляти ніжки шезлонгів. Але ж є ще й повногрудий місяць за клаптями хмар, і сповнені потаємного шепоту пориви вітру, і все навколо по вінця наповнено магією. 

На лисій вершині пагорба, що здіймався вище дерев, відьми провадили таку розмову: 

— У вівторок я сиджу з малюком, — говорила одна з них, без традиційного капелюха, але з такою копицею білявих кучерів, що вони могли би правити їй за шолом. — З молодшеньким нашого Джейсона. А от у п’ятницю мене влаштовує. Поквапся там із чаєм, любесенька. Мені геть у горлянці пересохло. 

Молодша учасниця тріо зітхнула і черпнула з казанка окріп у чайник для заварювання. 

Третя відьма приязно поплескала її по руці. 

— Те заклинання ти проробила цілком добре. Треба тільки трішки попрацювати над верещанням. Чи не так, Тітуню Оґґ? 

— Думаю, без верещання ніяк, — поспішно відгукнулася Тітуня Оґґ. — А Тітонька Пташко, мир-прахові-її, я так бачу, добре натренувала тебе на зизий погляд. 

— У неї добрий зизий погляд, — погодилась Бабуня Дощевіск. 

Молодша відьма, чиє ім’я було Маґрат Часник, помітно розслабилася. До Бабуні Дощевіск вона ставилася з благоговінням. Сама ж Бабуня мало до чого на світі ставилася хоча б із повагою. Тож коли вже Бабуня схвалила її зизий погляд, значить, Маґрат мала всі шанси зазирнути у власні ніздрі. 

На відміну від чарівників, які понад усе ставлять свою складну ієрархію, відьми не переймаються розбудовою власних кар’єр. Кожна окремо взята відьма самостійно вирішує, чи брати собі ученицю, якій вона передасть ввірену їй територію у свою смертну годину. Відьми за природою своєю уникають компаній — принаймні з іншими відьмами — і, звичайно ж, не мають ватажків. 

Серед цих неіснуючих ватажків найавторитетнішою була Бабуня Дощевіск. 

Поки Маґрат готувала чай, її руки ледь тремтіли. Воно, звичайно, дуже тішить — але водночас і трохи нервує починати кар’єру сільської відьми між володіннями Бабуні з одного боку, та Тітуні Оґґ — за лісом. Саме Маґрат належала ідея по-сусідськи зібрати невеличкий відьомський злет. Їй видавалося, що це додасть їхнім стосункам певної окультності. Тим більше вражена була юна відьма, коли обидві її сусідки погодилися — або принаймні не дуже відмовлялися. 

— Зле? — перепитала тоді Тітуня Оґґ. — Навіщо нам туди, де буде зле? 

— Вона сказала «злет», Ґіто, — пояснила Бабуня Дощевіск. — Знаєш, як у старі добрі часи. Шабаш. 

— Будем безшабашні, як колись? — з надією спитала Тітуня Оґґ. 

— Жодних танцюльок, — застерегла Бабуня. — Танцюльок я не стерплю. І виспівувань, і очманіння, і всіх тих штучок з мазями і тому подібного. 

— Та саме тільки свіже повітря — це вже така насолода, — життєрадісно заявила Тітуня. 

Заява про «танцюльки» дещо засмутила Маґрат; водночас вона подумки привітала себе з тим, що не озвучила ще двійко-трійко ідей, які крутилися в її голові. Вона понишпорила в прихопленій з дому торбині. Це був її перший шабаш, і вона твердо намірилася зробити все як слід. 

— Хто-небудь бажає коржика? — спитала вона. 

Перш, ніж надкусити, Бабуня ретельно