Степан Васильович Руданський - Спiви, Степан Васильович Руданський

підбігає.

І мос­калі підбіга­ють,

Вперед пог­ля­да­ють,

Аж ко­за­ки-українці

Турків відби­ва­ють.

Аж ко­за­ки-українці

Турків відби­ва­ють

Та у місто Ста­ву­ча­ни

Па­шу за­га­ня­ють.

Тоді Моск­ва підсту­пи­ла,

Потік за­га­ти­ла

І ту­рецькії око­пи

Раптом за­хо­пи­ла.

І заб­ра­ла срібло-зло­то,

Сорок дві гар­ма­ти

І пус­ти­ла ук­раїнців

Турка до­га­ня­ти.

І пігна­лись ук­раїнці,

Шаблі по­гост­ри­ли,

У Со­ро­ках по-ко­зацькі

Люльки роз­па­ли­ли,

Під Хо­ти­ном із тур­ка­ми

Знову привіта­лись,

А з Хо­ти­на аж у Яс­си

З Мініхом заб­ра­лись.

І за­тих­ла Ту­реч­чи­на,

І більше не би­лась,

І з Ган­ною-ца­ри­цею

Миром по­ми­ри­лась.

Тоді Мініх до ца­риці,

Став її про­си­ти,

Щоби йо­го на Вкраїні

Князем ізро­би­ти!

Лиш ца­ри­ця не та­ка-то,

Бірона спи­та­ла

І як ска­зав її Бірон,

Так і відка­за­ла.

"Мало, - ка­же, - па­не, про­сиш -

Тілько Ук­раїни,

Ти про­сив би уже луч­че

За раз Мос­ков­щи­ни".

Тоді Мініх по­вер­нув­ся…

За го­ло­ву взяв­ся…

"То бо­дай я собі, - ка­же, -

Порохом роз­пав­ся,

Та бо­дай я, - ка­же, - сон­ця

Більше не по­ба­чив,

Щоби я вам, пре­по­га­ним,

За се не віддя­чив!"

І все хо­дить ко­ло дво­ру,

Часу виг­ля­дає,

Аж тут йо­му, як на теє,

Ганна по­ми­рає.

Аж тут йо­му, як на теє,

Ганна по­ми­рає

Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку

Царем зос­тав­ляє.

Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку

Царем зос­тав­ляє,

А Біро­на ко­ло нього

В рядці зос­тав­ляє.

І знов Мініх не до­бу­де

Ступня на Вкраїні,

А кур­ляндський князь па­нує

На всій Мос­ков­щині.

А кур­ляндський князь па­нує

На всій Мос­ков­щині

І ца­рем собі ца­рює

По всій Ук­раїні.

Дере гроші із міщанів,

Дере і з ко­заків,

Дере гроші із се­лянів,

Дере і з бур­лаків.

Не пи­тає, чи хто має

Звідки що да­ва­ти;

А не да­си - на мо­розі

Скаже тан­цю­ва­ти.

А брат йо­го пре­по­га­ний

Що там ви­роб­ляє!

В батька й ма­ми се­ре­до дня

Дочок ви­ди­рає.

Видирає ди­тя в ма­ми

І замість ди­тя­ти

Заставляє бідну ма­му

Щенят го­ду­ва­ти.

А лиш пікни на Біро­на,

Тоді не по­мо­жеш,

Хоч на дідьків хутір підеш,

Хоч го­ло­ву зло­жиш.

Довго-довго Мініх мис­лив,

Довго-довго ду­мав,

Далі мислі пе­ре­мис­лив,

Думи пе­ре­ду­мав.

І при­хо­дить до рідної

Царевої ма­ми

І го­во­рить її жи­во

Сильними сло­ва­ми:

"Ціле царст­во у нас ги­не,

І цар у нас ги­не,

А чи ж ма­ти сво­го си­на

На му­ки по­ки­не?

Скажи, ма­ти, тілько сло­во -

Бірона не ста­не,

І в го­дині яс­не сон­це

Наокола гля­не".

І ска­за­ла йо­му сло­во

Царевая ма­ти,

І пішов зав­зя­тий во­рог

Бірона в'яза­ти.

Заснув Бірон у по­кої

І гад­ки не має…

Троє жовнірів у нього

Варту відбу­ває.

Але Мініх по­ка­зав­ся:

"Ані з місця, лю­ди!

Бо те­пер у нас не Бірон,

А ца­ри­ця бу­де!"

І вся вар­та ані з місця.

Бірон про­бу­див­ся,

Але рап­том у Мініха

В ру­ках опи­нив­ся.

Незабаром і Гус­та­ва,

Його бра­та, взя­ли

І все царст­во з ца­рем-си­ном

Матері відда­ли.

А Біронів пот­ри­ма­ли

В тюрмі цілу зи­му

Та й післа­ли до Сибіру

До міста Пе­ли­му.

Тоді Мініх знов підняв­ся,

Розпускає кри­ла,

Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти

Чогось не злю­би­ла.

Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти

Чогось не злю­би­ла

І тим се­бе і Мініха

Разом по­гу­би­ла.

Стали шве­ди та фран­цу­зи

По дво­ру сну­ва­ти,

Стали княж­ну Ли­за­ве­ту

Сти­ха підмов­ля­ти.

І на царст­во Ли­за­ве­та

Серед ночі ста­ла,

Царя, ма­му й йо­го батька

В тюр­му відісла­ла.

Царя, ма­му й йо­го батька

В тюр­му відісла­ла,

А Мініха до Пе­ли­ма

На Сибір пос­ла­ла. 

12-13 июня