Олексій Анатолійович Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Олексій Кононенко (м. Київ) – автор більше двох десятків книг та понад ста пісень («Доню, моя донечко» та ін.), лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, заслужений діяч мистецтв України. «Щоденник чоловіка на межі сторіч» – збірка ліричних поезій за період з 1974-го по 2011 рік. До книги увійшли нові вірші, а також деякі, що друкувалися у попередніх збірках: «Пісні мої веселі та сумні» (2002) та «Ненародженому ще» (2005).

Олексій Кононенко

Щоденник чоловіка на межі сторіч

***

Зима в шаленім танці захурделить.

Засліпить очі. Запорошить вуха.

А я, мов ненароджений метелик,

не вилізу із теплого кожуха.

Вона ж сама холодною рукою

залізе крадькома під одежину

без сорому розпустить білі строї…

А я замерзну і… кожух не скину…

Вже мало залишилось від Зими —

під снігом лахи з білосніжних строїв, —

Весна вже зодяглася в оксамит.

Вже скоро я зустрінуся з Весною!

Кохана і коханка водночас.

Цнотлива і розбещена… Дволика!..

Травнева ніч в траві єднає нас,

і все те бачить місяць гостропикий…

Ось Літо, пишнотіла діва Літо.

Свистять у косах сірі солов’ї.

Вона прийшла з єдиним – щоб любити.

Усі коханці навкруги – її!

Всі очі чоловічі в неї вскочать.

Зведе юнацькі душі й поготів!

На небі не зірки – серця тріпочуть

залюблених у неї парубків…

Зійде із неба Осінь по стерні,

спідниці в гаї скине гонорові.

В холодну душу грішному мені

шелесне вітром: «Дам тобі любові!..»

Вкладу я Осінь на тугі снопи.

Вцілую так, щоб серденько зайшлося!..

Забулося, як Літечко любив…

Аж до Зими любити буду Осінь.

***

батькові

У тихому полі на чорній ріллі

Табун твоїх літ спочивати приліг.

У тихому полі для віщого сну

Твій кожен рочок відшукав борозну…

Умитим сонцем обрій грав,

Мороз в село із лісу вийшов.

Були у тата. День, мов рай.

Вінки соснові й тиша. Тиша.

Якийсь замріяний кравець

Убрав дерева в білі шати.

Із яру вечір навпростець

Прибивсь в осиротілу хату.

В дворі усе, як і було,

Неначе на віки нажите.

А навкруги німе село,

Лиш місяць хоче говорити…

***

В саду сьогодні випав чорний сніг,

Від димоядів притомився космос.

Над світом – дивні ангели сумні.

А на хмарині Бог – старий і босий.

Латають дране небо всі святі,

Тремтить пащека Вічності холодна.

А люди Богу-сину на хресті

Несуть зчерствілі душі у долонях.

Вогнем і громом зарегоче Той,

Рогатий, бо його приходить черга…

Вночі у муках народився Ной,

І прийнялося древо для ковчега.

***

Я обережно тебе вів —

незнану, незнайому, —

в маленький дім, що зветься вірш…

Ти оселилась в ньому.

Маленький дім тобі зрадів,

прийняв тебе, як панну.

Облаштував із добрих слів

і ліжко, й теплу ванну.

Я жив у домі тім один,

та зле було одному.

Тепер в моєму домі ти…

Ти не підеш із дому?

Підслухана розмова

– Тобі – твоє… Мені – моє…

Ми розділили навпіл світ…

Нехай вже буде так, як є…

– А син… передавав привіт?

– А син питав, коли прийдеш,

щоб він прибрався до приходу…

і я сама, звичайно, теж…

– Яка розхлюпана погода!

– Тобі не личить борода…

І ця краватка не пасує…

Коли ти будеш?… Син питав…

– Я сам із ним усе з’ясую…

– Пробач… Бувай… Мені вже час…

Щоб не летіти на весь дух.

Так, ти… коли… прийдеш до нас?

– Вітання синові… Прийду…

***

Шпали біжать до обрію,

Наче до неба сходини.

Потягу взимку холодно.

Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

Потяг по рейках ковзає.

З неба – такий малесенький.

Знай стукотить колесами.

Ве-се-ло, ве-се-ло, ве-се-ло…

Холодно взимку потягу.

Літні не гріють спогади.

Потяг уперто котиться.

Ко-ти-ться, ко-ти-ться, ко-ти-ться…

Потяг у ніч закоханий.

Ніч зустрічає протягом

і проводжає поспіхом,

у-смі-хом, на-смі-хом, по-смі-хом…

Потягу взимку холодно.

Потяг у ніч закоханий.

Холодно взимку потягу.

Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

***

Ти – бісеня. Вирує магма,

нуртує кров твоя шалена.

Згорю в тобі, і буде мало

вогню, зігрітися від мене.

Ти – бісеня. Хоч я не знаю

твоїх грудей і твого лона…

Твій голос кличе, сміх гукає

і збуджує вузька долоня.

Ти – бісеня. Ні. Ангел світлий.

Волосся золото на щоки…

Ти – синьоокий гріх всесвітній.

Твій дім, мабуть, зоря висока.

Йдуть дні у вирій чередою.

Сумні і радісні. Колишні…

Якщо ти будеш не зі мною,

хай береже тебе Всевишній…

***

Здрастуйте, мамо… Матусю…

Здрастуйте, батьку… Рідненькі!

Рідко коли одізвуся…

Як ви там, тату і ненько?

Хочу приїхати! Хочу!

Серцем – до рідного краю…

Клята робота до ночі!

Бігаю… Заробляю…

Як ви там живі-здорові?

Може, вам ліки потрібні?

А чи зорали городи?

Що у вас там, мої рідні?

Ми тут у місті, як миші,

В дім по зернині і раді…

Вчора наснилось: колише

мама колиску у хаті…

Я вас прошу, не хворійте

І не журіться, не плачте.

А що ми дзвонимо рідко,

не ображайтесь. Пробачте…

.

Внуки ростуть-виростають,

Згадують бабу і діда…

Рідні мої! Обнімаю!

Міцно цілую! Приїду…

***

внукові

Голка тулиться до голки

На ялинці новорічній…

Перше свято у Миколки

Диво-ніч, свята, одвічна.

І полинуть над світами

Переливи крику-плачу

Крик – до тата, плач – до мами,

Діду й бабі на додачу.

Потім будуть щоки-цмоки.

Потім – усміх, люлі-гулі.

Хлопче, лелю, з Новим роком!

Накрути болячкам дулі!

Янголятком спить Микольця,

Заколисаний любов’ю.

В сон приходять дощ і сонце.

Щастя, доля і здоров’я.

***

Я впав у сніг.

А вовча зграя

хрипить

всього за мить

від мого тіла – ласої вечері…

Я – м’ясо.

Але спочатку буде біль.

Первісний біль,

пекельний біль,

печерний…

Я зупинив шалений біг.

Упав у сніг…

Цього хотів?

Чекав цієї миті?

Не знаю…

Вовки сьогодні будуть ситі.

Надовго?

Іще тремтіло

гаряче тіло…

Підігрітий

поволі танув сніг…

Набігла зграя…

***

За всіх жінок я піднімаю чарку,

Із ким пізнав і любощі, і сварку,

Нехай усім, без винятку, щастить,

А тим, хто зрадив, – хай їм Бог простить.

Завчасно звик збиратися в дорогу,

Пора з вершини дибати на схил.

Кому я зрадив – стану перед Богом

І