Олексій Анатолійович Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

жив?…

Приснилось?… Чи було?…

Не знаю!

***

Дали гвинтівку. Змащену. Набої.

Поставили в шеренгу понад пліт.

І вивели із допру під конвоєм

Товариша моїх юнацьких літ.

І старший біс із посміхом невинним

Озвучив хрипко: «Вас дванадцять є!

Набої холості. У половини.

Щоби не знали, хто його уб’є.

Стріляти купно. За моїм наказом.

Хто зброю відведе – загине тут!..»

І обірвав плювком останню фразу.

І відійшов, щоб враз вершити суд.

Мій друг дивився і мене не бачив…

Команда «плі!», немов до прірви крок…

Тремтить рука… І серце дико скаче…

І палець натискає на курок…

***

Ти є в мені. Така колюча й гостра.

Як не лаштую, а болить на крик…

У нас є острів. А чи то півострів…

Та нас не відпускає материк.

Так. Я дурний. Мене твоє турбує.

Хоч і своє над вінця хлюпотить…

Хай нам художник долю намалює!

Як намалює – так і будем жить…

Дурію знов від запаху волосся.

П’янить очей невипита блакить…

Тебе ревную, жовтокоса осінь.

І ти ревнуєш. А мені болить…

***

Туман – аж падає росою

на золотисті килими.

А клени – наче після бою —

стоять з пробитими грудьми…

Мов полонені – без мундирів —

перед зимою стали в фрунт.

Та старші клени-командири

готують березневий бунт.

***

Злякалася життя? Мене?

А чи себе занапастити?

Поставила між нами «НЕ»…

НЕбачитися. НЕдзвонити.

Яке ж гірке твоє «ЛЮБЛЮ»!

Вуста – німі. В очах – сторожа.

І я у розпачі молю

твоєї ненависті, Боже!

Щоб не мовчання пустота,

що обручем холодним тисне…

Один лиш раз відкрий вуста,

скажи: «Навіки ненависний!»

***

Ти, зачатий сьогодні, вчора чи завтра…

Найпотаємніша думка двох, мить єднання,

сім’я батька свого, крик матері…

Ти народишся, обов’язково прийдеш у цей світ…

Світ правди і кривди, добра і зла, любови і ненависти,

краси і жаху, радости і болю…

Світ мудрагелів і дурнів, королів і блазнів, лицарів і рабів…

Хлопче, юначе, чоловіче, мужчино, муже…

Пам’ятай, що світ цей в первині своїй живе любов’ю,

великим таїнством кохання…

Тебе чекають чоловічі справи, мужеська робота…

Ти правитимеш країною, будуватимеш дім,

зароблятимеш шматок хліба…

Ти робитимеш багато чого, потрібного і непотрібного…

Навчися кохати жінку!

Навчися любити кожну, яка буде з тобою!

Віддавай їй усе, що маєш! Бережи її! Обожнюй!

Чи буде вписане ім’я твоє на скрижалях історії…

Чи лише в метриках та на могильному камені…

Живи так, щоб ім’я твоє жінка вимовляла, як ім’я Бога.

***

Степ старий, чистим вітром вимитий,

Говори, поки не заснеш.

Неба синь, темним світом випита,

Музика, не залиш мене.

Дай душі і полин, і соняхи,

Поспіши обігріть вогнем.

Муч її на зорі безсоннями,

Музика, не жалій мене.

Птахою вдалечінь полину я,

Піснею полечу за днем.

Зіркою догорю полинною,

Музика, зрозумій мене.

Смутку мій, обернись веселкою,

Вітровій і зима мине.

Будь сумною і будь веселою,

Музика, збережи мене.

***

Як ти живеш? Як твої дні, кохана?

Як твої ночі, ранки, вечори?

Чи до цих пір душа твоя вулканом

клекоче, дише, лавою горить?

Чому немає слів? Мовчанка… Тиша…

Йдемо до снігу… Чи до нас зима…

Моя душа твій кожен сон колише

і твою душу ніжно обійма.

Моя душа, намов бездомна сука,

втіка туди, де ти у самоті.

І виціловує твої вузенькі руки.

І пестить твої коси золоті.

Як я живу – кому до того діло?

Запив, жебрую, в ліжку у біди…

Моя душа до тебе полетіла,

а ти її женеш у холоди.

***

Таких розпечених ночей…

Таких розбещених очей…

Та ж ненаситних – ще! Іще!..

Падало небо,

біле,

зомліле від спеки.

Очі – далеко,

ночі – далеко…

Приблудний пес, рудий, як осінь,

приречено за мною йде.

А тут – зима вже на порозі,

довжезна ніч, короткий день.

Замерзле сонце скупо світить.

Ще не пора? Чи вже не час?

Нічого. Висплюся за літо.

Передивлюся сни якраз…

Розбещених?

Оце так диво!

Розпечених?

Перепече!

Рудий, ходи, куплю поживу…

Ну, ти й голодний! Ще? Іще?…

***

Моя пам’ять живе окремо від мене,

Моя пам’ять – це зовсім інша людина.

На ній старенький мій плащ зелений,

Мої черевики і мій годинник.

Все інше не роздивився.

Годинник мій. Це точно.

Минулого року він зупинився.

Я вирішив, що остаточно.

Аж, бачу, пам’ять звіряє по ньому

Мої секунди, мої години,

Мої надії, печалі, втому,

Мої здобутки, мої провини…

Чому ж блукає по світу пам’ять,

Чому ж ми з нею ніяк не разом?

Мою цигарку нахабно палить,

Мій час пильнує… З якого часу?

Знайду небогу, візьму за комір: —

Ось і зійшлися! Бо вже зайшлося!

То, годі мандрів? Ходім додому…

Шелесне пам’ять: «Ходімо в осінь…»

Примечания

1

Мій перший вірш (О.К.)