Олексій Анатолійович Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

ніч за шибкою стоїть,

Замерзлий місяць кутається в хмари.

Шепоче степ рубаї Навої,

І лине музика над вічністю, мов чари.

Яскраві зорі – то парад планет…

Зібрався бусол у політ прощальний.

Шепоче ліс Шекспіровий сонет,

А музика – гаряча і печальна.

Стають роки, століття в довгий ряд,

Стомились свічі, віск на стіл стікає.

Шепоче осінь думи Кобзаря,

І Вічність, наче музика, лунає…

***

Я говорив з тобою.

Говорив до тебе.

Говорив тобі.

Вечір підслуховував.

Вечір хотів підслухати і тебе.

Але капелюх твого кепського настрою

був таким великим,

що ти роздратовано накрила ним

і себе, і мене, і вечір.

Вечір хотів нас зачарувати,

але розчарований був,

і пішов у ніч,

залишив тебе і мене

під капелюхом кепського настрою.

«Доброї ночі», – вечір устиг прошепотіти лише тобі…

***

Я тебе зацілую.

Горітимуть кров’ю вуста.

Я тебе намалюю.

Малюнок тобі не віддам.

Щоб ніхто не злякав

твоє тіло, нічим не прикрите…

Ти виходиш така —

безсоромна, доступна, відкрита…

Це єдиний малюнок

в моєму житті.

Це єдиний малюнок…

А як я хотів

малювати коханих!

Та аркуш білів на столі —

чистий, білий, охайний.

Я думав, що дар мій зотлів.

Ти єдина на аркуш зійшла,

засоромилась і ожила.

Я тебе цілував…

Я тобі не казав,

що тебе малював…

Осінь. Острів.

Очей небеса.

Як це просто.

Коли прагнеш любові.

Коли дні безголові.

Коли ти у полоні

нічного безсоння.

Коли ходять навколо

знайомі примари…

Не люди.

Коли зустрічі радість

прощання народжує біль.

Зацілую вуста!

Щоб почути,

що ти мене любиш.

Зацілую до крові!..

Малюнок залишу собі.

***

Я знову приїхав у рідне село,

Де, наче у казці, дитинство пройшло…

Де дивні світи відкривались малому,

Де проліски ранні і гнізда лелечі,

Де сльози і радощі були малечі,

Де кожна стежина – до рідного дому,

Де став обмілів і сховавсь в очереті,

Де юність моя збереглась на портреті.

Де чари минулого в тиші прилинуть,

Де мамині очі і мамині руки,

Де батькові яблуні цвітом зустрінуть,

В тій зустрічі радість й тривога розлуки.

Де були високими круч береги,

Безкраї поля і зелені луги…

Де кожного літа зозулі в гаю

Відлічують роки на долю мою…

Я знову приїхав у рідне село,

Де, наче у казці, дитинство пройшло…

1975

***

Я закладаю з бісом!

Бог мене не чує.

А той – давно полює.

Накинув душу оком…

Тож хай бере.

Нехай тепер гендлює.

Я закладаю з бісом.

Не чує Бог.

Але ж вони – брати!

Удвох

творили світ.

Помиряться, кому давати звіт.

Я з бісом закладаю.

Богу не до мене.

А чи почує біс?…

Та що мені вони!

Небесний і підземний…

Хіба земне кохання знають?!

А я?

В переймах дня і ночі

буває так,

що жити вже не хочу…

Але ж вона!

Аби дістатися вустами

вершин її грудей…

молюся Богу… закладаю з бісом…

***

Ти сказала: розділимо вірші…

Може, краще – слова?

Я візьму потаємні і грішні,

що із кров’ю тобі віддавав.

І відверті, і гострі, й колючі.

Що одній лиш тобі.

Хай одного мене перемучать,

віддадуть на поталу журбі…

Тобі лишаться крапки і коми?

Знак питання?… Дурня!

Не розділимо вірші ніколи,

бо від знаків слова не віднять.

***

Тук-тук…

Туктукають краплини

по черепку вагона.

Туктукають…

Самотню мою персону

заколисує ніч.

– Тук-тук…

Спатимеш?

– Ні…

Одиноко у сні.

Вона не сниться мені.

Туктукають хвилини.

Забула приснитися…

Тук… Тук…

***

Катуєш душу… Рідна, четвертуй!

Ріж на паски, а чи дери у клоччя!..

А тую ж душу в люлю золоту

сама вкладала… Збилось? Перейшлося?

Переступи. Наплюй. Пишайся тим.

Душа любила – в тому винувата.

І біль, і сум – непрошені свати —

по чарці вип’ють у почесній варті.

Закатувала душу… Не біда.

Чужа. Забудь. Не варто жалкувати.

Бо люля знов, осіння, золота,

колише душу лагідно… До страти.

***

Хіба дощу накажеш: не впади?

Мільйон краплин небесної води…

А чи земної? Нам яка різниця?

На парасолі падає водиця,

На дріб’я розбивається у леті.

Ми наче кожен у своїм наметі.

Ось я. І зовсім поруч ти.

Нам парасолі не дають дійти,

Дійти-зійтись на відстань подих-в-подих.

А дощ, мов на віки, усім на подив.

І ми з-під парасоль тих очі-в-очі,

А подих-в-подих – дощ того не хоче…

Оба надміру бережемо слово.

Нема розмови чи німа розмова?

Немов намети, мокрі парасолі…

До ночі вечір дибає поволі…

На відстань подих-в-подих не дійти…

Хіба дощу накажеш: не впади?…

***

Я бачу – он ідеш далека ти.

Туманом, а чи димом оповита…

Я спалюю написані листи…

А з ненаписаними що мені робити?

Мовчанка. Гра? Чи вихід? Чи безвихідь?

Я спалюю листи, а чи мости?

Це недобір? Чи перебір? Чи вибір?

Це осінь віку. Спалюю листи.

Листам припала страта на вогні.

Словам стражденним жить єдину мить.

А ненаписані палатимуть в мені.

Поки душа моя пропаща не згорить.

Розвів багаття! Вогнище!.. Палій!

Летять дими ошую і одесну

Згорять листи – каплички моїх слів.

Згорить душа і… з попелу воскресне!

***

Мені приснилось: у вікно

краплини стукали холодні.

Небесне сіре полотно…

Чи дно далекої безодні…

В калюжах човники-листки,

над світом хмари, наче сито…

Я мокрий на поріг ступив.

Ти плачеш. Мовчки сльози витер.

І враз погас у вікнах день.

У двір із даху ніч скотилась.

І яблука твоїх грудей

до рук моїх упали… Снилось…

Небесна повінь. Злива злив.

Лякає нас. Шумить над нами.

Тебе на руки підхопив

і тішились вуста вустами…

Грім грізно зливу умовляв:

– Та го-ді! Го-ді вже! Ша-ле-на!..

А ти, нага, мов немовля,

тулилась злякано до мене…

Приснилось? Чи було? Скажи…

Дощу відгомін не стихає…

Я жив до тебе чи не