Олексій Анатолійович Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

не клявсь, не зарікався.

Останній день життя – не дивина.

А перший день… іще не починався.

***

Падають зорі і яблука

З темного неба додолу…

Тисячі років блукав,

Ось повертаю додому.

Тиха мете заметіль

Першоопалого листу…

Гей, ви, дороги круті!

Гей, ви, стежини тернисті!

Були печалі і радощі,

Були кохання і зради.

Молодість змили дощі,

Юність взяли листопади.

Маю безцінні скарби —

Руки і зранену долю.

На перехресті доби

Я повертаю додому.

***

Йдемо незбитими шляхами,

Та все до Неба, все до Неба.

А звідти летимо зірками

На грішну землю навпростець.

Пульсуючі серця і душі

Ми закладаємо на требу,

Аби було навіки сущим

Єднання душ, добро сердець.

Слова про вірність і кохання,

Такі прості, такі буденні,

Вуста шепочуть на прощання,

Як пісню віщую пісень.

Завмерлі струни пам’ятають

Артерій імпульси шалені.

Гарячі душі відлітають

У вічну ніч, у вічний день…

***

Не знав, куди подіти її слова.

Поклав на підвіконня.

Вітер узяв погратися.

Уночі була буря.

***

А нам неждано випало з тобою:

Моя любов – од відчаю до болю;

Твоя любов – не зичив би такої

ні ворогу, ні злодію, ні кату…

Ти не злітаєш…

А навіщо ж ти крилата?

***

У кленовому гаю

Із високих трав шовкових

Шила Либідь кисею

Для братів своїх кленових.

Кличе сонячних зайців

Сонце в сонячну колибу

А кленові молодці

Бережуть царівну Либідь.

Кожен рік могутній Дуб

Шле сватів у гай кленовий.

– Я за нього не піду! —

Каже Либідь знову й знову.

– Міг би сам до нас прийти,

Якщо він мене так любить…

А кленовії брати

Бережуть її для Дуба.

В ніч осінню грозову

Дуб звалила блискавиця.

Впала Либідь у траву

Стала річкою сестриця.

Підняла на хвилю Дуб,

Поховала у долині.

Клени берегом бредуть,

Бережуть її й понині.

***

Ось.

Візьміте тіло.

Вже не одним

до вас зігріте.

Залюблене.

Воно уміє все.

Уміле тіло.

До неба піднесе.

В безодню кине.

Візьміть мене!

Горбочки, впадини, долини —

ворота раю.

Візьміть. Візьміте.

Закохаю!

Солодша меду.

Гарячіша печі.

Беріть. Любіть.

Терзайте!

Душу не чіпайте…

Душа – ворота пекла.

***

Вікно навпроти

відкрите сміло

в обійми ночі…

Грудей лампади…

Камін сідниць…

Вони не проти.

Вона б хотіла

забрати очі,

вуста віддати,

упасти ниць,

торкнутись тілом

і полетіти…

Вікно навпроти…

Вона не проти…

***

Літо в пору їм не збулося,

Двоє нарізно тішились квітом.

Та рушник простелила їм осінь. Літо.

Лагідне бабине літо…

Вона із дому. Він із дому.

Аж ось – удвох. Але ж – одні.

На рушникові, на м’якому.

Під зорями. У вересні.

Вечір на плечі

їм накидав прохолоду.

Та розпашіле двотіло

тремтіло

від насолоди.

Потім раділи

як діти:

– Сьогодні ж – Пречиста!

Бабине літо

бавило діти

Фарбованим листом…

Звідки ж утома?

Звідки руїна і сніг?

Той рушничок, на якому…

Забули у вересні…

***

Поперед мене по вулиці

дві половинки яблука,

стиглого-стиглого яблука

кольору синіх джинсів.

Хтось же ним ласуватиме,

стиглим-достиглим яблуком,

смачно-рожевим яблуком

під синім кольором джинсів.

***

Продає напої, пиріжки.

Світлі очі, усмішка крилата.

Леля! Їй би квіти продавати

Все у цьому світі навпаки!

***

Ходить, як прив’язана,

озирнусь – вона!

А чи так закохана?

На весь вік одна?

І з ким би я не був,

яким би я не був, —

вона – німа як риба —

за мною диба-диба!

Любов моя щоденна —

за мною тільки вдень.

Як пада нічка темна —

вона від мене йде.

Куди вона зникає

щораз в нічній імлі?

За ким вона блукає,

і де, в якій землі?

А як тільки ніч мина

– знов з’являється вона!

Тихо тихою ходою ходить

тінь моя за мною!

***

Плакали очі,

очі жіночі…

Ридма ридали

невтішно…

Сльози рясні,

і гіркі,

і солоні,

і зупинити несила…

Плакали очі

кольору ночі

за тим,

кого довго дурили…

***

Перекинула косу за плечі.

Розплелася коса, розплелася.

Ніби того й не бачить. Щебече.

Усміхнулася, сміхом зайшлася.

Скік – очиці – чи ж я до вподоби?…

А як ні – то якої хвороби

сонце світить і день народився?!

А коса? Кісничок загубився.

***

Скільки днів дощових…

Скільки сонячних днів…

Я крізь них і повз них —

на хиткому човні.

А за мною борги,

наче якір на дні.

Береги, береги…

До якого мені?

На той берег, де час

зупинився для двох?

Там Великдень і Спас,

Покрова і Різдво.

***

Дрімає бабця.

Хить – вагон.

Рукою – сіп – за клунок.

Навпроти сміх.

Старенька чує, та очей не відкриває.

Ще дві зупинки до базару подрімає…

Приснився перший поцілунок.

Найперший гріх.

***

Людська ріка, ранкова, нерозбавлена,

прибила – груди до грудей – дівчину.

Сахнулася, неначе я розплавлений…

Коротка мить. А в пам’яті світлина.

***

Керч… Починався жовтень…

Кожна хвилина – суть…

У всі часи часу не зупинити жорна…

Тішиться лист зелений.

Падає жовтий лист.

В жовтні – ми – вже були.

Жовтень – то суть для мене.

Те, що збулось у жовтні…

Треба тобі… Чи ні…

Щоб не змололи жорна,

жовтень віддай мені…

***

Печальна стежка. Клени в позолоті.

За нами стежить з неба Боже око.

Дурні надміру… Понад вінця горді…

Не йняти віри! Господу морока.

Дороги стелить нам сестриця Осінь.

Навіщо стежка, де печаль без віри?

А ми уперті стежкою пнемося!

Нам вік до смерті. Думаємо – Вічність…

***

А може, й не було дощу?…

А може, то хтось дрібно стукав?

Щоб ти почула…

Я почув…

Щоб ми почули…

Твої руки

здіймалися і опускались.

Неначе плин.

Чи лет немов.

Я тихо був.

Ти роздягалась.

І стукав хтось…

Чи дощ ішов…

***

Минулих днів не повернути вже,

Стомились свічі, віск на стіл стікає.

Шепоче осінь вірші Беранже,

І музика над вічністю лунає.

Як довго