Олексій Анатолійович Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

назад,

чи нема очей сторонніх,

щоб не видивились диво…

Йшла туманом оповита…

А синичка пустотлива

виступала неприкрита.

***

Південь. Місто. Літо. Спека.

Він один. Сім’я далеко.

І вона якраз одна.

Трохи випили вина.

Море. Чайки. Пляж. Бікіні.

День помер. А нічка – міні.

Звідки він? Навіщо знати…

А вона? Забув, як звати…

***

На човні

По Дніпру.

Хрестик ніг…

Розтин рук…

У човні

На Дніпрі.

Розтин ніг

До зорі…

***

Править кіньми молодий,

Молода, як пава.

До широкої води,

На нічну забаву.

З-під копит переміш трав,

Січений на порох…

За деревами відстав

Весь весільний поїзд.

Править кіньми молодий,

Бричка, наче човен.

Всяк з дороги відійди,

Свідки ні до чого.

Де верба, стара, як світ,

Очерет високий, —

Заховалась у траві

Бричка крутобока.

Коні спутані мовчать,

Влітку добра паша.

Одяг, кинутий з плеча,

Все укупі – наше.

В лоні бистрої води

Грають білі спини.

Молода і молодий,

Наче дві рибини.

Хвиля крилами з плечей

В глибину пірна…

Не бува таких ночей

Більше, ніж одна.

Стежка в ліс… Лише для двох.

В шересі трави

Їх примітив сивий Бог

І благословив.

***

На срібній таці тихого ставка

Буття зійшлася суть.

Мабуть, всесильна Господа рука

Спинила плин часу.

У дивнім місці на краю світів

Чарівна кожна мить.

Світає, і стіна очеретів

У променях бринить.

Поважний короп хвилю нагорнув,

Його підняти – зась.

Мій поплавок веде на глибину

Пузатий пан карась.

На срібну тацю тихого ставка

Спадає неба край.

Якби я грішний рай собі шукав,

То ось він – рай.

***

Щось вистукує потяг.

Не дочути. Не розібрати.

Затамовую подих.

Але чую, неначе крізь вату.

Напівзойк, а чи то напівшепіт.

А раніше ж… про тебе… до тебе…

Щось вистукує потяг.

Та навіщо мені перейматись…

В його стукоті спомин…

Біль тривожити… рани торкатись…

На пероні – у натовп!

І не чути! Забути! Не знати!..

***

Дякую за все, чого не сталось.

Дякую за все, що вже було.

А жалі я збережу на старість,

як поїду жити на село.

На світанку там, старий і сивий,

під напівзабутий спів коси

видивлюсь в траві волошки сині

й жалкувати буду до сльози…

***

Розкраяла. Питає: «Не болить?…

Нестерпно? Боже! Любий, я ж не знала!..»

І з швидкістю маленької бджоли

у свіжу рану… увіткнула жало.

***

Падало небо, падало…

На гостроверхі падуби

черевом наштрикнулося

і аж тоді схаменулося.

Вгору умить підстрибнуло,

«Ойкнуло», блиснуло, гримнуло…

І полилася на дерево

злива з пробитого черева.

***

Ревную,

бо

твій день сьогодні

не для мене.

І вчора теж…

Ревную

до перехожого молодика,

мрії якого кружляють

біля твоїх стегон.

Ревную

до продавця сигарет,

думки якого мацають

твої сідниці.

Ревную

до водія авто,

очі якого пасуться

в твоїй пазусі.

Ревную

до кожного,

до всіх,

бо

твій день сьогодні

не для мене…

І завтра теж…

***

Минули дні. Скінчилися гастролі.

Вагон хитнув нудотний дух вокзалу.

По голих рейках знов шукати долю

поїхав цирк. А клоуни – відстали.

Гойда життя скрипучу каруселю,

Одвіку Небо так розпорядилось.

Летять роки. Веселі й невеселі.

Поїхав цирк. А клоуни – лишились.

Тайфуни розбивають вічні скелі,

Вожді в багнюку сходять з п’єдесталів.

По вісях, від готелю до готелю,

мандрує цирк. А клоуни – відстали.

Весь світ навколо – циркова арена,

Вже й клоунят до біса наплодилось.

Чому ж ніхто не бачить, окрім мене, —

Поїхав цирк! А клоуни – лишились!

***

Дощище!..

Не упав. Напав

на спраглу землю.

Кохав.

Нестримно.

Наче ґвалтував…

Земля сміялась, плакала, стогнала.

І ще хотіла! Ще дощу бажала!

І тішилась природа з того тлуму.

І я.

Між небом і землею.

Мокрий.

Про тебе думав…

***

На цілий світ сердиті

Княгиня синьоока.

Всі слуги будуть биті,

Покарані жорстоко.

А той, циганкуватий,

Що подавав княгині

На сріблі замість злата,

Сьогодні в ніч загине!

На палю! Хай завиє!

Нехай тремтять від жаху!

Хай знають – їхні шиї

Для мотузка і плахи.

Холопи! Смерди! Таті!

Всіх до покори змушу!

Всі наскрізь винуваті!..

Та що ж гризе так душу?

А той, циганкуватий,

Ні пари з вуст, ні слова…

І вже тепер не знати —

Чи змова, чи обмова…

Він був. Не сон. А ява.

Гарячий. Незрівнянний…

Яка страшна забава!

Прощай! Прости… коханий…

Княгиня синьоока

Чолом до шиби стала.

Уперла руки в боки…

Сміялась? Чи стогнала?

***

Зачароване коло земного буття

розривають яскраві зірки і поети…

Твої плечі широкі – міцне опертя.

Покохай! Подаруй мені крила для лету!

Я до тебе злітаю, тримай небеса.

Помовчи, не питай, не торкайся, не дихай!

Я твій усміх ранковий, вечірня сльоза.

Я печаль твоя грішна і праведна втіха.

Зачеплю пустотливу хмарину крилом,

хай дощем благодатним омиє на вдачу…

Світ не знає про те, що між нами було.

Я сміюся, поете, не вір, що я плачу.

***

Поете, напиши мені політ.

Знайди слова, щоб запалало небо.

Я полечу від грішної землі.

Я душу покладу тобі на требу.

Поете, нас єднає тільки ніч.

Зійшла любов і запалила небо.

Нічний політ ти написав мені.

Мені одній! І я лечу до тебе.

Поете, на світанку не журись.

На згарищі, що називалось небом,

за нас обох покайся і молись…

Мене забудеш, помолись за себе.

Вибілена морем солоним…

Випещена сонцем черленим…

Б’ється у долонях-полоні…

Рибкою – з-під мене на мене…

Сильна… пустотлива… в’юнка…

Волі незрадливе дитя.

Та сама шукає гачка —

не для влову. Для опертя.

***

А завтра – перший день мого життя!

Того, що залишилося прожити.

А нині день і настрій – для пиття.

Усі до біса! Геть! Я буду пити!

Я питиму до краю. До межі.

В останній день життя, що вже збулося.

Кажіть мені, що хочете… Кажіть…

Ще не зима! Ще тільки рання осінь.

Наллю по вінця. Вихилю до дна.

Не каюся –