Олексій Анатолійович Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

class="v">Будеш пити з криниці,

куди місяць упав…

Він не спав!

Ти не бачила —

він підглядав!

Він такого навчиться!

Він тебе і мене

передивиться наскрізь!

Буде свідком небесним,

єдиним-одним

мовчазним.

А під настрій

киватиме весело

нам з вишини…

Я тебе заховаю.

Ти мене закохаєш?

Війна

Все починалося з грому небесного,

Такого жорстокого, такого нечесного.

Із ненависного злісного грому,

Який на світанку вигнав із дому.

А небо світле закрили хрести…

Господи! Боже! Ти є? Захисти!

Крізь руки у двір гусенята малі…

І кров на травиці… І кров на землі…

І шипить у ставку гаряче залізо…

І полум’я дике шугає над лісом…

І мама мовчазно-бліді, як стіна…

І тато поволеньки мовлять: «Війна…»

***

Шукаю тебе в метро.

– Не знайшов, – кажу.

– Що? – питає бабця.

– Кого! – кажу.

– До віку знайдеться… – каже.

Про нас…

***

Теплий ранок. Химери туману.

А роса перемита дощем.

Дощ сьогодні прокинувся рано,

Дріботить і по шибці тече. Йду у світ.

Ліс шепоче, щебече.

Дощ лопоче по тихих ставках.

І кидає краплини на плечі,

І грайливо стриба по щоках.

Божий дощик. Небесна водиця.

Ми удвох на усенькі світи.

Хай тобі Божий дощик насниться,

Мов не я з ним гуляю, а ти.

***

Шляхи мої, де був і де не був…

В яких світах, якої пори року…

Чекай мене не день і не добу,

Моя кохана, діво синьоока…

Скінчилась січа. Сонце сіло в степ.

Стомився воїн. Сталь тримать несила.

Заснув у травах. Руки розпростер,

мов сокіл степовий могутні крила.

Мій прадід спить поміж добра і зла.

Під небом в запашному лоні ночі.

А русокоса діва на валах

до світу не стуляє сині очі…

Шляхи мої, де був і де не був…

В яких світах іще мені блукати…

Чекай мене не день і не добу,

бо ти умієш як ніхто чекати…

***

Кохана жінка… Кохана.

На перетині століть

чатує доля незнана…

Що буде далі – мовчить.

Що буде далі – не знаю.

На перетині сторіч

кохаю жінку. Кохаю!

Втоплюся в озері віч.

***

Вперед очей летить бажання бачити

ту мить, коли оголена, струнка, —

такою ще не бачена, а бажана, —

ступає на каміння із струмка…

***

Стара верба була старою відьмою,

А віти були не вітами – мітлами.

А як падало в плавні натомлене сонце,

Випливали русалки, зліталися сови…

І щоб хто повз неї, – обходили,

Навіть п’яниці – й ті городами.

Стара верба була мудрою відьмою,

Вже вона виділа та перевиділа.

А ми називали її просто бабою,

Бо кожного вечора під нею бачились.

Ми за стовбур у тінь ховалися

І до вечора там цілувалися.

Стара верба була доброю відьмою,

Вона усі наші таїни відала.

А як подалися у світи ми з тобою,

Залишилися наші любощі під вербою.

І чи ж є та верба? Стільки часу…

І де ти… і де я… і не разом…

1975

***

Ходить гривня м’ята

Через десять рук.

Пахне кріп і м’ята,

І часник, і лук.

Правильно – цибуля,

Але кому як.

Жіночки й бабулі,

В кожної клумак.

Теплі, світлі лиця,

Скульптору б ліпить.

Руки у землиці,

Та коли ж їх мить?

Поміж кіс, хустинок

Трохи є й чубів.

Мов кілки у тину,

Кожен сам собі.

В настрої святковім,

В місто, як посли.

Там обов’язково

Пиво на розлив.

Щільно, парко, тісно

Втрамбувавсь народ.

Доправля до міста

Все, що дав город.

Чарки дух з учора,

Запах стиглих трав.

Гамір, гул мотора,

Ось такий анклав.

Ходить гривня м’ята,

А дорога лине.

Пахне кріп і м’ята,

В шибку дух полинний

Гамірно і тісно,

Так, що спина в спину.

На базар до міста

Їде Україна.

***

Я стану звіром. Шаблезубим. Хижим.

Я ніч розкину навпіл, як стріла.

Я диво-квітку на Купала зріжу…

Щоб ти моєю назавжди була.

Я ікла вищирю і бідам, і незгодам.

Я пазурами скелю розітну.

Щоб ти прийшла. Моя. Кохана. Горда.

Щоб світ голубив лиш тебе одну.

А стане день – стопчу звірину шкіру.

Чи треба я тобі такий, чи ні…

Піду. Візьму з собою тільки віру.

Не щерблену. Як місяць уповні.

***

За прадавнім циганським звичаєм, коли чаша впала на землю, з неї не може напитися простий смертний, навіть якщо та чаша одна-єдина на світі, бо вона вже належить богині Землі, найшановнішій, найповажнішій, найвищій з богинь…

Наша остання чаша

упала на битий шлях…

Мої руки затремтіли

не від утоми тисячі доріг,

а від тихої думки про те,

що ти ніколи не пила з чаші моїх долонь.

***

Щоб знали, що нелегко жити в світі,

їм літо світ в долонях запекло…

Давно такої спеки не було!

Вони, як діти, заблукали в літі.

Він кликав очманіло день і ніч.

Слова жорстоке літо запікало.

Він кликав… А вона? Вона – мовчала.

Мовчала? Ні! Вона кричала: «Ні!»

***

Туман густий… Я загорну в туман,

сховаю душу як у свиту дівку.

На всі світи скажу: «Мене нема!»

За всі пости відпостую Петрівку.

І чарка й жінка хай мене простять.

Я хрещений як слід, дарма, що нишком.

Часи ці мушу я душі віддать.

Гріхів набрався повен лантух з лишком.

Піду у степ, до річки, до дерев.

До храму не піду, там піп з похмілля.

Я досі пив, горілка не бере.

Неначе хто мені підсипав тверезілля.

В густий туман я душу загорнув.

Зігрів і відмолив під небом чистим.

А далі знов – гріхів не омину.

Та прийдуть Спаси і свята Пречиста.

Душа, безлюддям втішена душа,

Позбулася гріхів, страждань, утоми.

Тепер мене моя душа втіша.

Петрівка – і не свято, і не спомин…

Із сербського фольклору

До води нага спускалась.

Соромливо прикривалась.

Дзьоби двох перепелят

заховалися в долонях.

Озирнулася