Олексій Анатолійович Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

попрошу за всі мої гріхи.

П’ю за жінок – тому немає ради.

Рука іще на чарці не тремтить.

Вони мені дали в житті багато.

А що взяли – те й чорту не злічить!

За всіх жінок я піднімаю чарку,

За тих, з ким було холодно і жарко.

Я п’ю до дна за ту єдину мить єднання з жінкою.

Господь мене простить.

***

Зірку місяць зрубав золотою сокирою…

Мить всього лиш летіть від колиски до вирію…

Так і сходимось ми – на біду чи на свято,

Ти такий, як і був. А мене не впізнати…

День і день роздирають безсовісно ночі,

Лиш встигаємо склепити втомлені очі.

А роки, наче постріли, – прямо в десятку,

Сивиною і зморшками внески-податки.

Шаленіє життя. Дефіцити. Конфлікти.

Від постійного «вгору» стираються лікті.

Телефони. Столи. Зачароване коло.

Тільки й бачили сонця – від колиски до школи…

Віск уже не стікає, свічі, певно, стомилися.

В рай гріхи не пускають, як би ми не молилися.

Поки ми гордували, від чеснот комизилися, —

Всіх синиць розхапали, журавлі розлетілися…

Так і сходимось ми – на біду чи на свято,

Я такий, як і був. А тебе не впізнати…

***

Бурчало Сонце: «Наберуся сили,

зіпнусь, візьмусь – Зими не буде!»

А Дід Мороз – щорік – старенький, сивий

ліпив собі Снігурку білогруду…

***

День спадає. Сонце гасне…

Незважаючи на моду,

На погоду, на природу,

Рік Новий приходить вчасно.

Рік старий… Йому пошана.

Він для нас був непоганим.

Навіть в чомусь визначним.

Попрощаємося з ним.

Всяк на цьому світі сущий

Хай стрічає рік грядущий!

Друзям і рідні вітання, —

Хай здійсняться сподівання!

Віку, щастя і здоров’я,

Сміху, щирості, любові!

Келихи у всіх по вінця?

Хай шампанське заіскриться!

За добро, надію, вдачу

Підніміть, хто не ледачий!

Щоб ми долю не згубили,

Щоб кохали і творили!

Щоб росли на радість діти,

Щоби мир ішов по світу!

Хай нам весело живеться,

Хай співається і п’ється!

Щоб усі були багаті,

В кожнім домі, в кожній хаті!

Хай нас доля не минає!

З Новим роком, п’ю до дна я!

***

Дощ гортає зошит. В нім весна і осінь.

В нім зима холодна. В нім усе зійшлося.

Розмивають краплі букви в кожнім слові.

Дощ гортає зошит нашої любові.

***

Я люблю твої пальці,

що, мов промінці,

ковзають по щоці.

Вони теплі, м’якенькі,

уміють радіти.

Їм рука, наче ненька,

а вони, наче діти.

То соромливі,

то пустотливі…

Дивнеє диво.

Танцюють танок —

ти засміялася.

Сплітають тинок —

ти заховалася.

Не холодні,

сьогодні

в моїй долоні

бути згодні…

Мої вуста нікому не скажуть,

що їм сняться твої пальці.

Бо ти навчила мене мовчати.

***

Привіт, актори, дами і поети,

Тут публіка – куди тобі Парнас!

Промови зайві. Приберіть букети.

Ті атрибути, друзі, не про нас.

П’єро, мій любий, кави закортіло…

Поки він зварить, Арлекін, налий!

Театр згорів! Кому до того діло?

Патрони й метри стережуть столи.

У теплий попіл дощ впаде ранковий.

На світі тиша. Немовлята сплять.

Театр новий збудують. Достроково.

Мабуть що, діти внуків немовлят.

Підставте кухлі. Хай нам буде вдача!

Шампанське б’є – шалений пульс життя!

Ми живемо, бо вмієм дати здачі!

Нас не гризе потреба каяття…

***

Глупа ніч.

Очі в очі.

Пада сніг.

Диво ночі.

Ніч і день.

Пада небо.

І на мене

й на тебе.

Пада світ.

Я тримаю.

Очі сніг

замітає.

Ніч і день

сніг іде —

день і ніч

перепліта…

Перед тим,

як світ впаде,

поцілуй мене

в уста…

***

Не видно світу. На віконцях – диво.

Втікає з дому вечір соромливо…

Таке жадане і сліпучо-біле

у сутінках народжується тіло…

Волосся водопад… шовкове лоно…

На мої очі – дві вузькі долоні…

О Господи! Як сю красу зліпив?…

Долоні падають… а я іще сліпий…

Сліпий і спраглий. Репають вуста…

Грудей налиті келихи підстав.

Розпечений язик, мов гостре жало…

Трикутник вабить чарівним овалом…

Хитни долівку… від і до… до мене!

Тремти назустріч… до і від… шалена!..

Крізь браму розчепірених фіранок

блідий і змерзлий заповзає ранок.

Не позирай у шибку полохливо.

Світ не підгледить.

На віконцях —

Диво…

***

Він клав її на стіл. Вона пручалась.

Казала: «Нудно… Це вже все було…»

Їм не кохалось. Їм не цілувалось…

А за вікном мело, мело, мело…

Вони обоє наче подуріли.

Він плів таке, що Господи єси!

А тіло знов тулилося до тіла.

Казати «НІ» не вистачало сил.

Вона сміялась: «Я тебе зґвалтую!

Але колись… Не зараз. І не тут.

В тій піраміді, яку ти будуєш,

на жоден камінь я не підійду.

І я не камінь, любий, – вільна птаха…»

Крило волосся – наче ось злетить…

Дим огортав мовчанку. Стіл, як плаха…

Ніч промайнула, мов єдина мить.

Таких ночей в житті буває мало.

Щоб водночас і грішна, і свята…

Вони пішли. А їм услід блищала

загублена сережка-сирота…

***

Місто. Ніч. Блукає сон.

Сніг на ниточках висить.

Темні тисячі вікон.

Лиш моє вікно не спить.

Трохи випило вина.

Трохи кави, звісна річ.

Нині у мого вікна

видалась безсонна ніч.

Може, десь твоє вікно

теж не спить, шампанське п’є.

Може, світиться воно

одиноке, як моє…

***

Як я тебе цілую! Світку мій!

Тебе ще так ніхто не цілував.

У цьому світі, на землі оцій, тебе

Господь мені подарував.

Я припадаю до твоїх колін.

Я прагну тільки дотику грудей.

То скільки днів, чи скільки довгих літ

мою любов ховати від людей?

Чому боїшся ти моїх зізнань?

Люблю тебе. Не бачу в тім вини.

Мільйони літ життів,