Степан Васильович Руданський - Спiви, Степан Васильович Руданський

Не пи­тай­те, хто Пав­лові

Булаву до­бу­де,

Є у нього Ук­раїна,

Є у нього лю­ди.

І пішли вже Се­мен Ру­бець

І Ва­силь Би­ковський,

Лиш че­кай­те, що то ска­же

Цар Пет­ро мос­ковський.

Нема ца­ря в Мос­ков­щині,

Десь у Те­ге­рані;

Але пос­ли й ту­ди за ним -

І вже в Аст­ра­хані.

І за мо­ре, за Хва­линське,

Листи по­си­ла­ють

Та у ца­ря се­ред бійки

Гетьмана бла­га­ють.

А тим ча­сом і Вельямін

Листи по­си­лає

Та до ца­ря мос­ковсько­го

Стиха про­мов­ляє:

"Що ро­би­ти, - ка­же, - ца­рю,

З ти­ми ко­за­ка­ми?

Либонь, во­ни хо­тять зно­ву

Битись з мос­ка­ля­ми!

Шумить-гуде Ук­раїна,

Козаки гу­ка­ють,

А най­більше Ми­ло­ра­дич

З Мар­ке­ви­чем гра­ють".

І по­ду­мав цар мос­ковський,

Та й із Те­ге­ра­ня

Серед зи­ми свої лис­ти

Шле до Аст­ра­ха­ня,

Та й і ка­же ук­раїнцям:

"Почекайте, лю­ди,

Повернуся в Мос­ков­щи­ну -

Тоді все вам бу­де!

Але за то й ме­не те­пер

Послухайте, діти,

І п'ятнад­цять мені ти­сяч

Козаків пошліте!

З Ми­ло­ра­ди­чем пошліте

В Ла­до­гу п'ять ти­сяч,

А з Мар­ке­ви­чем до Хрес­та

Пошліть де­сять ти­сяч!"

І пішли сумні ко­за­ки,

Нічого діяти…

"Зато, - ка­жуть, - ми гетьма­на

Будем жи­во ма­ти!"

Та не во­рон же то чор­ний

Із со­ко­лом б'ється,

То Вельямін з По­лу­бот­ком

За пра­ва де­реться.

І обид­ва Пет­ра-ца­ря

Просять роз­су­ди­ти.

І го­во­рить цар мос­ковський:

"Нічого ро­би­ти!

Треба, - ка­же, - По­лу­бот­ка

В Пет­ропіль заз­ва­ти

І тут йо­му по-мос­ковськи

Правду роз­ка­за­ти!"

І з Са­ви­чем і Чар­ни­шем

Пав­ла вик­ли­кає,

Але Пав­ло послів собі

Вперед по­си­лає.

І при­бу­ли у Пет­ропіль

Посли мо­ло­децькі:

Полковники Да­ни­ло­вич

І Пет­ро Ко­рецький.

Бунчуковий Во­лодьковський

І су­дець Гра­бен­ко,

І військо­вий з ни­ми пи­сар

Завзятий Ха­нен­ко.

І при­бу­ли у Пет­ропіль

Та й го­во­рять: "Ца­рю!

Візьми собі Вельяміна,

Візьми на­шу ка­ру;

Судці твої мос­ковськії

Нас доб­ра не учать,

Багатого об­ди­ра­ють,

А бідно­го му­чать.

Козаків за хлопів ма­ють

І гри­зуть гетьма­на…

А чи ж так то, яс­ний ца­рю,

Було за Бог­да­на?..

Ти го­во­риш, що Хмельницький

Сам ца­рям при­ра­див,

Щоб мос­ковський воєво­да

На Вкраїні ря­див;

Але Пав­ло По­лу­бо­ток

Не хо­ває сло­ва,

Він го­во­рить: "Що там, - ка­же, -

Батькова умо­ва!

Спершу, ца­рю, підно­ви ти

Нашу дав­ню во­лю,

Щоб ми самі су­ди­ли­ся

Помежи со­бою;

Щоб ні стольник, ні бо­ярин,

Ані воєво­да

Не пи­та­ли, не су­ди­ли

Нашого на­ро­да;

Щоб ко­за­ки самі собі

Розправу чи­ни­ли,

І, де три їх, щоб два собі

Третього су­ди­ли.

І всі царі мос­ковськії

Теє пра­во зна­ли

І за нього своє сло­во

Царськеє да­ва­ли.

Та й ти да­вав, яс­ний ца­рю,

Як ізби­рав ра­ду,

Як да­вав нам у гетьма­ни

Пана Ско­ро­па­ду!

Чо­го ж те­пер на Вкраїні

Воєводи ста­ли,

Чого пра­ва ко­зацькії

Й вольності про­па­ли?!"

Незабаром за пос­ла­ми

Й Пав­ло при­бу­ває

І з Чар­ни­шем і Са­ви­чем

К ца­рю підсту­пає.

Підступає, дає лис­ти,

Просить за Вкраїну,

Але, зна­ти, й Пав­ло при­був

В ли­хую го­ди­ну:

Ані Пет­ро, ні бо­яри

За нього не дба­ли,

Його лис­ти за Вкраїну

Під сук­ном ле­жа­ли.

І че­кає Пав­ло місяць,

Ба й дру­гий че­кає,

Ба й че­кає місяць третій -

Цар не зак­ли­кає.

"Почекай же, - Пав­ло ка­же, -

Їдна мені до­ля,

Але ста­не й тобі хро­ном

Козацькая во­ля".

І ос­таннє своє сло­во

Цареві го­то­вить;

І при­хо­дить з стар­ши­ною

І до нього мо­вить:

"Знаю й ба­чу те­пер, ца­рю,

Що ти без при­чи­ни

Підійнявся на по­ги­бель

Мої Ук­раїни.

І всі царськії ука­зи

Хочеш по­па­ли­ти,

І всі вольності ко­зацькі

Хочеш по­то­пи­ти.

І ко­заків, як ху­до­бу,

На ро­бо­ту го­ниш,

І над ни­ми "Вічна пам'ять"

По бо­ло­тах дзво­ниш…

І гетьма­на оби­ра­ти

Нам не поз­во­ляєш,

І су­ди­ти судців своїх

З Моск­ви по­си­лаєш!

І нас су­дять без за­ко­ну,

Без вся­ко­го пра­ва;

Чи вже ж тобі за то, ца­рю,

Буде яка сла­ва?

Але не­хай мені бу­де

Вільно і ка­за­ти,

Що нічо­го тобі, ца­рю,

З Ук­раїни жда­ти.

Україна - не ди­ти­на,

Вона во­лю має,

А вільно­го не не­волі -

Правда при­гор­тає.

Тепер ка­жи мені, ца­рю,

Хоч залізо тер­ти,

Хоч у тюрмі хо­лоднії

Із го­ло­ду мер­ти;

Усе їдно мені, ца­рю,

Тілько б не ви­да­ти,

Як та бідна Ук­раїна

Буде про­па­да­ти!.."

І стис­нув Пет­ро зу­ба­ми.

"Шкуру, - ка­же, - здер­ти!"

Але тро­хи оду­мав­ся:

"В тюр­му аж до смер­ти!"

І у тюрмі Пет­ра й Пав­ла

Разом з стар­ши­на­ми

Обіллявся По­лу­бо­ток

Дрібними сльоза­ми…

Обіллявся не за се­бе,

А за Ук­раїну

Та за своїх то­ва­ришів,

Що без долі ги­нуть.

Та не дов­го ж Пав­ло пла­кав.

Заслаб, по­ми­рає…

Цар док­то­ра по­си­лає -

Павло ви­га­няє.

"Нащо, - ка­же, - жит­тя моє

Назад по­вер­та­ти,

Коли я не мо­жу долі

Батьківщині да­ти?"

Петро сам іде до нього,

Щоб пе­реп­ро­си­ти,

І дає йо­му