Степан Васильович Руданський - Спiви, Степан Васильович Руданський

На третій рік під Очаків

Мініх підсту­пає,

Він сімде­сят ти­сяч війська

За со­бою має.

Він шістде­сят ти­сяч має

Жовнірів мос­ковських,

Вісім ти­сяч ук­раїнських,

А дві за­по­розьких.

Він сімде­сят ти­сяч має,

Стоїть, роз­ва­жає.

Далі військо своє сильне

На три розділяє.

І на сте­пи по­си­лає

Жовнірів мос­ковських,

На бай­да­ки по­си­лає

Хлопців за­по­розьких;

А ко­за­кам ук­раїнським

Каже скрізь літа­ти

Та в Очаків на підмо­гу

Турків не пус­ка­ти.

І жовніри мос­ковськії

Турків по­би­ва­ли,

А ко­за­ки ук­раїнські

Турків не пус­ка­ли.

А ко­за­ки ук­раїнські

Турків не пус­ка­ли,

А ко­за­ки за­по­розькі

Турків об­ди­ра­ли.

І наб­ра­ли срібла-зло­та,

Набралися сла­ви

І знов собі зи­му­ва­ти

Пішли до Пол­та­ви.

На чет­вер­тий рік та­та­ри

Самі по­чи­на­ють,

Сорок ти­сяч на вкраїнську

Межу наліта­ють.

Сорок ти­сяч на вкраїнську

Межу наліта­ють,

Палять се­ла на гра­ниці

Й на­зад по­вер­та­ють.

Тоді Ласій де­сять ти­сяч

Козаків зби­рає,

Ще й до то­го трид­цять ти­сяч

Москви за­би­рає;

Пробігає по су­хо­му

Азовськеє мо­ре

І вга­няється до Кри­му

На вра­жеє го­ре.

І ввігнав­ся все­ре­ди­ну…

Козаки дріма­ють,

Аж тут рап­том двад­цять ти­сяч

На них на­па­дать.

І збу­ди­ли­ся ко­за­ки,

Шаблями мах­ну­ли

І та­тарів, як по­ло­ву,

Назад відгор­ну­ли.

Знов прис­ко­чи­ли та­та­ри,

Знову ста­ли би­тись,

Знову ста­ли, як со­ло­ма,

Навкруги ва­ли­тись.

Далі ба­чать, що не жар­ти,

Кинули ко­заків

І по­ро­хом по­летіли

До гір та бай­раків.

А тим ча­сом на Вкраїну

Мініх при­бу­ває

Та й і собі де­сять ти­сяч

Козаків зби­рає.

Та й і собі де­сять ти­сяч

Козаків зби­рає,

Ще й до то­го со­рок ти­сяч

Москви за­би­рає

Та й за Дніпер уже хо­че

Військо пе­рег­на­ти,

Та й у тур­ка хоч Бен­де­ри,

Хоч Хо­тин узя­ти.

Але тілько що Ко­ди­му

Мініх пе­рес­ко­чив,

Як на йо­го ук­раїнців

Турок і нас­ко­чив.

А не вспіли ук­раїнці

Від тур­ка відби­тись,

Як та­та­ри роз­по­ча­ли

Із Мініхом би­тись.

Він та­тарів роз­би­ває,

К Дністру підсту­пає,

Аж там йо­го білго­родський

Паша виг­ля­дає.

І по­ча­лись малі бійки.

Але годі, брат­тя!

Коли джу­ма по­ка­за­лась,

Треба утіка­ти.

І по­ки­нув Мініх турків,

І па­шу по­ки­нув,

А сам зи­му зи­му­ва­ти

Пішов на Вкраїну.