Джулія Ромуш - Обіцяна дону мафії, Джулія Ромуш

Розділ 3

У наше перше літо він знущався наді мною увімкнувши всю свою збочену фантазію, а вона у нього, потрібно сказати, була досить багата. 

 

Народившись на півдні Італії, виростала в околицях Неаполя, серед своїх,  серед людей Ла Тареторе, я завжди передбачала, що вийду заміж за одного з них, народжу дітей і мій чоловік стане наступним капо.  А я буду його тихою гаванню.  Стіною.  Стіною для Лоренцо, в якого я була закохана скільки себе пам'ятала. Загалом, мене повинно було чекати таке ж майбутнє, як і багатьох дівчат.  Тільки трохи краще.  Заміж я б хотіла вийти тільки за Лоренцо, дітей ростити в невеликому кам'яному будинку на березі моря.  Але, розкажи богу про свої плани, тоді він посміється і зробить все навпаки.  Я стала маріонеткою в руках розпещеного і зарозумілого егоїста. І, якщо мені нічого не вдасться зробити, то відразу після свого вісімнадцятиріччя, вже через кілька днів, я стану його дружиною. 

 

Скільки себе пам'ятаю, він називав мене йолопом, потворою, незграбою, перешкодою, а коли не стало батька - нахлібницею.  Наче я горіла бажанням жити з ним в одному будинку.  Але хіба мене питали, коли ще прямо на похоронах приїхали люди Генуальдо і забрали мене до себе в будинок.  "Так розпорядився твій батько" - ось була відповідь сеньйора Стефано, коли я підняла на нього свої заплакані очі. Марко тоді теж приїхав.  Стояв позаду батька, пильно дивився на мене і ... посміхався.  Йому завжди було приємно споглядати чужі страждання. 

 

Ще, одного разу, коли мені було одинадцять, він штовхнув мене в море.  З причалу.  Плавати я не вміла і практично пішла під воду, поки мене не врятував Маттео - його найкращий друг.  На що Марко, здається, навіть засмутився, а я в сльозах побігла до батька. Його.  Занадто мені було страшно за своє життя.  Занадто різко молодший Генуальдо переступив межу. 

 

Хлопця покарали.  Потім він покарав мене.  Коли наших батьків не було в місті кілька днів, я залишилася в будинку Марко. За мною наглядала його матір. Равенна була дуже красивою, владною, але справедливою жінкою.  Але і вона не помічала яке в їхньому будинку жило чудовисько. І коли ввечері вона поїхала у справах, просто залишила мене одну з Марко, а останній на всю ніч закрив мене в темному сирому підвалі. У нього завжди було так.  Зуб за зуб.  Око за око. 

 

Більше я нікому нічого не розповідала, щоб він не робив.  І не важливо було чи то мої зіпсовані речі, розбиті ляльки, чи то роздряпані коліна та лікті, чи то бите скло під ногами. Я просто навчилася боятися.  А зі страхом прийшов самоконтроль.  Захисний механізм не видавав моїх емоцій. Я терпіла все.  Завжди.  І іноді навіть робила щось на зло. Показувала, що не боялася його, поки сама покривалася холодним липким потом, передбачаючи наслідки.  Звичайно, вони були.  Зате я знала, що мучуся не як завжди, не просто так. 

 

У шістнадцять років, на мій день народження, цей придурок залишив мене без волосся.  Просто вилив на нього мазуту.  Йому не сподобалося, що мене привітали його друзі.  Замість того, щоб поїхати з ним клеїти дівчат, деякі з них привезли мені квіти та пакети із солодощами.  Смикали за вуха і підкидали в повітря. Я була невисокою і худою, тому Маттео й інші назвали мене красивою лялечкою.  Це дико не сподобалося Марко.  Він виставив приятелів за двері, а мене заштовхав в мою кімнату.  Сказав, що як би я не намагалася, але ніхто з них не подивиться на мене як на дівчину.  Потім приніс мазуту в пластиковому стакані й перевернув її мені на голову. 

 

- Ось тепер точно тобі є чим зайнятися, - заіржав хлопець, - розважайся і ... вітаю з днем народження ... Бібі. - Розвернувся і вийшов з кімнати.  Поїхав веселитися зі своїми друзями. 

 

Всю ніч я намагалася змити цю гидоту зі свого волосся.  Витратила весь шампунь. Безрезультатно. Мені було так прикро.  І я зважилася на крайність.  Постригти волосся.  І якщо вже вмирати, так з музикою.  Після чого, абсолютно осмілівши від свого відчаю, я попрямувала в кімнату Марко. На той момент пройшло понад рік, як при дивних обставинах в автокатастрофі загинув мій батько, і я жила в будинку Генуальдо. Увійшла до нього в кімнату, заздалегідь прихопивши зі своєї спальні невеликі ножиці, і порізала весь одяг хлопця.  Розшпурляла по підлозі всі речі.  Забралася в його ліжко і на дорогій постільній білизні зрізала собі волосся.  Відкинула в сторону ножиці.  І заплакала, сховавши обличчя в подушку.  Плакала так довго, поки від безсилля не заснула.                                 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно