Джулія Ромуш - Обіцяна дону мафії, Джулія Ромуш

Розділ 2.

Коли мій батько був живий, наші сім'ї домовилися про шлюб.  Тоді це здавалося не таким страшним.  Подумаєш, мені було років сім, а придурку Марко - дванадцять.  Що таке шлюб і як зміниться моє життя я навіть не думала. Батьки таким чином хотіли скріпити свою дружбу і посилити вплив кланів в угрупованні. 

 

Я ж нічого не розуміла і думала, що Марко - це принц.  Але він тоді розумів вже багато.  Відразу показав мені, що я жила далеко не в казці.  І він був швидше чудовиськом, чим захисником. 

 

З того часу я ненавиділа поганого хлопчиська, який мене завжди ображав. Намагалася якомога менше часу проводити в його суспільстві.Ми не злюбили один одного з першої зустрічі, а цих зустрічей згодом було багато. 

 

Того літа Марко опікали занадто посилено. За членами клану полювали карабінери та представники інших угруповань. Бувши дитиною, якій абсолютно нічим було зайнятися в величезному будинку без друзів або знайомих, мій батько не придумав нічого кращого, як брати мене кожен день з собою, щоб я складала компанію молодшенькому Генуальдо. Навіть в такому юному, ніжному віці я відразу зрозуміла, що переді мною стояв маленький, розпещений виплодок пекла.  Наше знайомство пройшло огидно, тому що я побачила, як цей химерний хлопчисько кинув каменем у дику кішку Марі, яку я підгодовувала останні пів року, і вона майже давала себе погладити. 

 

- Дурень! Не чіпай кішку, - майже в сльозах закричала я, а він всього лише бридко посміхнувся і підібрав ще один камінь, який знову запустив в Марі, але на цей раз промахнувся. 

 

- Що ти робиш?  - Не витримала я і побігла до хлопця, щоб вдарити по ньому маленькими кулачками, - не бий Марі! 

 

- Тоді я вдарю тебе, - спокійно відповів цей нелюд, продовжуючи зловісно посміхатися, після чого високо заніс руку, але не вдарив, замість цього штовхнув на розбиту поруч клумбу з квітами. Він був у два рази більший і сильніший, тому я тут же боляче впала, сильно подряпавши коліна і долоні.  Що вже говорити про нещасні квіти, які повністю постраждали під натиском мого дитячого тільця.  Було дуже боляче, але я закрила очі й щосили намагалася не розридатися. 

 

- Що сталося?  Марко?  Белла?  - На шум вискочив мій батько і Стефано Генуальдо. 

 

- Ця нерозторопна квочка спіткнулася і впала в клумбу, пом'явши всі квіти, - з неприхованою ненавистю прошипів хлопчисько, дивлячись на те, як я підіймаюся і витираю бруд з колін і намагаюся поправити плаття, яке задерлося доверху. 

 

- Марко, це моя дочка Белла, - представив мене тато, - можливо, якщо тобі буде нудно цього літа, вона могла б скласти компанію. 

 

- Белла, - на цей раз батько повернувся до мене, - це Марко Генуальдо, син сеньйора Генуальдо, поздоровайся як слід, - голос батька звучав невдоволено, бо в той момент я його ганьбила своєю незграбністю. 

 

- Доброго дня, сеньйор Генуальдо, - повернулася я до високого, доглянутого чоловіка, який стояв поруч з батьком, - добрий день ... Марко, - процідила я крізь зуби й, випроставшись, пильно подивилася в обличчя дитини. 

 

- Сеньйор  Марко, - стиснувши кулаки й злобно розділяючи кожне слово, промовив грубіян, - значить, ти та лялька, яку мені на літо привезли пограти?  - Задумливо мовив цей переросток і ще раз зміряв мене поглядом після чого різко розвернувся і зайшов в будинок. 

 

І якщо ви думаєте, що з віком він став м'якшим і почав краще до мене ставитися, то глибоко помиляєтеся. Пройшло понад десять років, а я як і раніше лялька, яка живе лише для того, щоб йому не було нудно …                                                                                                                                                  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно