Ірен Васильєва - О, мій Бос, Ірен Васильєва

- Це одна з умов прийому на роботу, купа роботи, та у разі потреби затримання на робочому місті до пізньої години. Якщо тобі щось не подобається, не смію затримувати.

Та яка його муха вкусила? Що сьогодні з ним не так?

- Я все зроблю. – Вимучено посміхнулася.

- От і добре. Не смію більше затримувати. А, і не забуть завтра вранці купити мені нормальну каву, щоб уникнути сьогоднішнього інциденту.

- Як забажаєте Містер Реймс. - обдарувавши його фальшивою усмішкою повернулася на робоче місце.

- Дідько. Доведеться протовктися тут півночі. От гад. Що він до мене прикопався?

Але вибору немає, доведеться йти до архіву та піднімати купу документів.

Через довгі чотири години роботи в архіві, нарешті дісталася машинки з кавою. Очі злипалися від утоми. Було далеко за північ. Але роботу було виконано і можна сміливо йти додому.

Їхати на метро вже пізно, станції давно закриті, тож вибору немає, доведеться йти пішки.

Не встигла я зайти за ріг будівлі, як до мене під'їхала чорна спортивна машина. Очевидно, дуже дорога. А я так втомилася, що навіть не злякалася. Хоч і потрібно б було. Ніч, і я сама посеред вулиці.

Вікно з пасажирського боку поволі почало опускатися, і я змогла побачити водія.

Переді мною, власною персоною був мій мучитель, Майкл Реймс.

- Елізабет, добрий вечір.

- А хіба він добрий? - Не втрималася від в'їдливої відповіді. Я вже не на робочому місці. Так що можу говорити все, що вважаю за потрібне.

Майкл посміхнувся

- Вже досить пізно та небезпечно ходити одній вулицями. Та ще й у такому вигляді.

- А що не так із моїм зовнішнім виглядом? - Я починала не на жарт злитися. Я витратила на цю сукню цілий статок, а він її критикує. Та ким він себе уявив? Гуру моди.

- Та все так. Просто …

– Просто що?

- Просто у такому вигляді небезпечно гуляти нічним містом самій.

- Я сама вирішу, що мені робити і як. Не вашого розуму справа. Вже не маленька. І хто винен, що мені доводиться гуляти нічним містом?

- Лізі - Він важко зітхнув. - Вже пізно. Сідай, будь ласка, в машину, я підвезу тебе додому.

- Ще чого. Мені й пішки непогано. Тож не смію Вас затримувати містер Реймс.

- Елізабет або ти сама сядеш у цю трикляту машину або я тебе в неї силою всаджу

- Нізащо

- Ну як знаєш. Я попереджував.

Вискочивши з машини мій бос одним спритним рухом схопивши мене за талію запхнув на переднє сидіння автомобіля. І пристебнувши ремінь безпеки, повернувся на місце водія.

Якийсь час ми мовчки сиділи.

- Скажи адресу, де ти живеш.

- Ще чого. Я можу й тут вийти.

- Лізі, не випробуй моє терпіння, або ти говориш свою адресу або я везу тебе до себе. Одна на вулиці в такий час і в такому вигляді ти точно не залишишся. Будь впевнена. Тож вибір за тобою.

- Та що ви причепилися до мого зовнішнього вигляду? Що ж з ним не так?

Майкл важко зітхнув і похмуро на мене глянув.

– З ним усе так. Навіть занадто так. Боюся жоден чоловік не пройде повз, що б не подивитись на тебе. Навіть наш охоронець не зміг встояти - Він замовк - Ти задоволена відповіддю? Якщо так, то говори вже свою адресу. - Прогримів той.

- Добре, я покажу дорогу.

Наступні пів години в дорозі пройшли мовчки, я лише зрідка говорила, куди треба звернути.

Зрештою, ми досягли пункту призначення. І я могла втекти з цієї чортової машини і від Містера Реймса.

Як тільки машина пригальмувала на узбіччі я тут же з неї вискочила. Але встигла помітити, як мій шеф посміхається. Ось зухвала дупа.

- Що, навіть на каву не запросиш на знак подяки?

Я повільно обернулася, зухвало посміхаючись. Бос трохи аж напружився.

- Боюся я не вмію готувати каву, а всі найближчі кафе вже давно закриті, тож доведеться Вам якось і без кави обійтися. На добраніч Вам Містер Реймс.

- Лізі, Лізі, ми ж домовилися на ти

- Ах так, пригадую. Тільки це було у робочий час. А в своє особисте, я звертатимусь до Вас так як мені завгодно. - Я наочно поглянула на годинник на зап'ясті - О, подивлюся вже давно як мій особистий час настав. Не стану його й далі на Вас витрачати.

Розвернувшись на підборах, пішла до будинку плавною ходою. Не встигла я зійти на ганок, як на мій телефон надійшло повідомлення. То був бос.

Майкл «Не будь такою колючою. Тобі зовсім не йде»

Від обурення я розвернулась, але його машина вже рушила з місця і попрямувала вздовж вулиці.

- Ну, знаєш? - Мої пальці самі по собі забігали по клавіатурі відповідаючи на повідомлення.