Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

«Холодний вітер шарпає дерева…»
Холодний вітер шарпає дерева І розгортає хмар товстий сувій. Чомусь сьогодні схожий він на лева, Що зранечку голодний й дуже злий. То зареве, немовби навіжений, А то заскиглить, наче кошеня. Увечері він був такий блаженний, А от сказився нинішнього дня. І чим йому весна не догодила, Що стільки в ньому зараз люті й зла? Чи, мо’, не так вночі його любила, Чи взагалі, можливо, не прийшла?.. Ох, весно-весно, чом не кажеш очі? Прошу, зміни складний характер свій Й холодний вітер ніжно, по-жіночі, Ти обніми й цілунками зігрій. Бо він не злий, йому бракує ласки, Якої ти, напевне, не дала… Перетвори цей холод в ніжну казку, Бо нам усім так хочеться тепла. «Надвечір небо чисте-чисте…»
Надвечір небо чисте-чисте… Невже і справді вже тепло? Зірки у небі – як намисто, Бо хмар неначе й не було. І вітер вщух. Чи десь дрімає? Чи весна його пригорта? Карпатська ніч вже підступає, Спокійна, втішена, свята. «Сонечко за гори знов сідає…»
Сонечко за гори знов сідає, І міняє небо колір свій… Небосхил багряно так палає, Хоча щойно був ще голубий. Сутінки стікають з полонини З стрімкістю старезного коня… Затихає в лісі спів пташиний, Чутий упродовж усього дня. Морок швидко поглина долину, Ніч наступить скоро вже – за мить. Все змовкає. Тільки без зупину Потічок у сутінках дзвенить. Що співає він там проти ночі? Пісня його вічна про кого? Він співа про почуття дівочі,