Ден Браун - Код да Вінчі

здавався нескінченним: там містилися найцінніші в Луврі шедеври італійських майстрів. Ленґдон знав: саме там лежало тіло Соньєра; він упізнав на фото знаменитий паркет, тож помилки бути не могло.

Коли вони підійшли, він побачив, що вхід перекрито величезними сталевими ґратами, ніби із середньовічних замків, які стримували напад ворожої армії.

— Система затримання, — сказав Фаш, коли вони наблизилися до брами.

Ленґдон зазирнув крізь ґрати у присмерк ледь освітленої Великої галереї.

— Давайте, а я за вами, — сказав Фаш, піднімаючи над підлогою низ ґрат на два фути. — Прошу, пролазьте під низом.

Ленґдон глянув на вузький простір біля його ніг під масивними ґратами, де можна було лише проповзти. «Здається, він жартує». Загорожа виглядала, як гільйотина, яка очікує на свою жертву.

Фаш щось пробурчав французькою й подивився на годинник. Потім опустився на коліна і просунув своє огрядне тіло під ґратами. А тоді підвівся і глянув на Ленґдона крізь ґрати.

Ленґдон зітхнув. Поклавши долоні на полірований паркет, він ліг на живіт і подався вперед. Але проповзаючи, зачепився коміром свого твідового піджака за нижню частину ґрат і боляче вдарився потилицею об залізо.

«Обережніше, Роберте», — подумки сказав він і таки проліз у щілину. А підвівшись, запідозрив, що ця ніч збирається бути дуже довгою.

Розділ 5

Центральна штаб-квартира і конференц-центр організації «Opus Dei» розташовується на Лексинґтон-авеню, 243, у Нью-Йорку. Вежа площею 133 тисячі квадратних футів містить сотні спалень, шість їдалень, бібліотеки, кімнати для зустрічей та офіси. Сімнадцятий поверх повністю житловий. Чоловіки послуговуються центральним входом на Лексинґтон-авеню, а жінки, які завжди мають триматися окремо від чоловіків, входять через бічний вхід.

Цього ж вечора трохи раніше у вівтарі свого пентхаузу єпископ Мануель Арінґароса спакував маленьку валізку й одяг традиційну чорну сутану. На його пальці була єпископська каблучка з чотирнадцятикаратного золота із пурпуровим аметистом і великими діамантами, сконструйована у вигляді посоха.

Як президент «Opus Dei», єпископ Арінґароса присвятив останнє десятиріччя свого життя поширенню ідей «Справи Божої», дослівно «Opus Dei». Ця організація, яку заснував у 1928 році іспанський жрець Хосе Марія Ескріва, виступала за повернення традиційних католицьких цінностей, як про це писалося у книзі Ескріви «Шлях». До сьогодні було поширено більше чотирьох мільйонів примірників цієї книги сорока двома мовами, і «Opus Dei» стала потужною силою із резиденціями, навчальними центрами і навіть університетами мало не в кожному великому місті земної кулі. Голова католицької церкви, папа, разом із кардиналами у Ватикані схвалив і благословив цю організацію.

Одначе заможність і сила впливу «Opus Dei» викликали підозру.

— Багато хто називає «Opus Dei» тоталітарною сектою. А ще про вас кажуть, що ви — ультраконсервативна християнська громада. То хто ви є? — нерідко питали репортери.

— «Opus Dei» — ні те, ні інше, — терпляче відповідав єпископ. — Ми належимо до католицької церкви, ми є спільнотою католиків, яка обрала своїм пріоритетом дотримуватись католицької доктрини так суворо, як тільки це можливо в повсякденному житті. Тисячі членів «Opus Dei» мають сім’ї та чинять Божу справу у своїх громадах. Інші обирають аскетичне життя у наших центрах. Це їхній особистий вибір, але кожен в «Opus Dei» має на меті покращити світ, роблячи Божу справу. Звичайно ж, це чудова мета.

Одначе це нікого не переконувало. Медіа люблять скандали, а «Opus Dei», як і інші великі організації, мала серед своїх членів кілька заблудлих душ, котрі кидали тінь на всіх. Медіа стали називати «Opus Deі» Божою мафією або культом Христа.

«Ми боїмося того, чого не розуміємо», — думав єпископ Арінґароса.

П’ять місяців тому, проте, калейдоскоп влади потрусили невдало. Арінґароса все ще не міг отямитися від удару.

І тепер, сидячи на борту приватного літака, який тримав курс на Рим, він дивився у вікно на темну Атлантику. Сонце вже сіло, але єпископ знав, що його власна зоря знову сходила. «Цього вечора битву буде виграно, — думав він, дивуючись, чого це він лише місяць тому почувався таким безсилим. — Вони самі не знають, яку війну розпочали». На якусь мить його очі зупинилися на власному відображенні у вікні: темне й довгасте обличчя, на якому виділявся плаский ніс, розплющений кулаком в Іспанії, коли єпископ ще був молодим місіонером. Тепер він не зважав на фізичні вади. Арінґароса перебував у світі духу, не плоті.

Коли літак минув узбережжя Португалії, у кишені сутани почав вібрувати мобільний. Єпископ знав, що неодмінно має відповісти. Лише один чоловік у світі знав цей його номер: той, хто писав йому повідомлення на телефон. Схвильований, він спокійно відповів.

— Так?

— Сайлас визначив, де наріжний камінь, — відповів абонент. — Це в Парижі. У церкві Сен-Сюльпіс.

— Тоді ми вже близько.

— Ми скоро матимемо його. Але потрібен ваш вплив.

— Звичайно. Скажіть, що мені робити.

А за п’ятсот миль від нього альбінос на ім’я Сайлас стояв у маленькій мисці з водою, миючи свою спину — це був ще один його особистий ритуал. «Очисти ісопом[14] мене — і буду я чистий, — молився він словами псалма. — Обмий Ти мене — і я стану біліший від снігу[15]!»

Останні десять років Сайлас слідував законам «Шляху», відмиваючи себе від гріхів, перебудовуючи власне життя, відчищаючи насильство минулого. «Послання Ісуса — це світ… любові». Ці слова він вивчив ще на початку і тримав їх у своєму серці.

Послання, яке загрожували знищити вороги Христа.

«Того, хто погрожує Господу силою, — прошепотів він, — силою буде й знищено».

Цього вечора Сайлас викликав їх на двобій.

Розділ 6

Пролізши під охоронними ґратами, Роберт Ленґдон тепер стояв усередині Великої галереї, де в Луврі експонували найвідоміші твори італійського мистецтва. Стіни висотою тридцять футів здіймалися з обох боків, угорі розчиняючись у темряві. Червоне світло нічних лампочок розсіювалося навколо й кидало химерні відблиски на численні натюрморти і релігійні сцени, написані да Вінчі та іншими великими майстрами.

Коли погляд Ленґдона ковзнув по мостинах паркету, який багато хто вважав найдивовижнішим експонатом цього крила, його очі зупинилися на предметі, який чомусь лежав на підлозі за кілька ярдів[16] ліворуч, загороджений поліцейською стрічкою. Він обернувся до Фаша.

— Це Караваджо?

Фаш кивнув, навіть не глянувши.

Це полотно, майнуло в голові Ленґдона, коштує більше двох мільйонів доларів, і ось воно лежить на підлозі, наче непотрібний плакат.

— Що ця картина там робить?!

Фаш сердито глянув на нього:

— Це місце злочину, містере Ленґдон. Ми нічого не чіпаємо. Цю картину зірвав зі стіни куратор. Саме так він активував систему безпеки. Ми припускаємо, що на нього було вчинено замах у його кабінеті, потім він тікав до Великої галереї й там стягнув картину зі стіни. Ґрати вмить упали й заблокували вхід.

Ленґдон був спантеличений.

— Отже, той, хто вчинив замах на куратора, потрапив до