Володимир Худенко - Хурделиця

Уже відомий нашому читачеві молодий письменник із Конотопу Володимир Худенко написав нову цікаву і захоплюючу книжку «Хурделиця». Хурделиця, заметіль, сніг і холод — це не просто штучний антураж задля якоїсь додаткової реалістичності. Тут і своєрідні дійові особи, і навіть певні знаки-символи. Символи того, що відбувається в книжці, і тієї майбутньої долі, що уготована не тільки для мешканців невеличкого села в Сумській області, а й для усього людства. Письменник майстерно тримає інтригу, тож читачі перебуватимуть у постійній напрузі. А на додачу їх очікує подвійна несподіванка. Повірте, про таке ви навіть і не думали.

Ірині Козловій

З далеку, звідкілясь аж із жовтневського боку легкий полуночний вітер доносив глухі людські крики та навіть обривки фраз – то жнивували в полях комбайнери, аж до сих пір з увімкненими фарами мотались на тік повні зерна вантажівки, а комбайни понуро сунули собі крізь глупу ніч, комбайнери і шофери перекрикувались, перелаювались між собою, пронизливо свистіли.

Лисиця оминала ті місця. Там болота, гнилісні, сирі, торф’янисті болота. Зарості лободи з кропивою там хиляться під слабим полуночним вітром, а висохлий очерет глухо потріскує, шелестить, росою спадають обридлі чумні тумани. Там дім – лисиця прийшла з боліт, але й самі ж болота давно змінились, з них вийшла волога, вийшла затхла стояча вода, – то люди впились в болота і спили їх. Вони розрили рівчаки, як кроти, накопали меліораційних каналів, утнули бетонні шлюзи з залізними дамбами, викорчували хащі, столітнє коріння витягли стальними машинами з драговини, міцне, біласте, мов ті стлілі кістки; люди зігнали з гнізд голосне, невгамовне болотяне птаство. Тепер птахів майже не було, не ширився їхній розлогий спів на всю округу погожими літніми вечорами, і нізвідки стало лисиці красти їхні яйця, тягати їхніх дрібних беззахисних дитинчат – пташки пішли, лишили свої гнізда – та і нехай.

Нехай би тільки це. Нехай би вода з каналів і далі неспішно плила в водосховище, лишаючи болота, нехай би лиш самі ропухи крили різким кумканням літні ночі, нехай би стелились сумні тумани, густі, прохолодні, зачумлені, глушили собою далекі світання. Нехай би лиш чебрець, кропива, чортополох та грона вовчої ягоди тріпотіли в поривах осіннього вітру, ловили бабине літо. Нехай би узимку сніги устилали болото. Нехай би тільки це.

Та ж ні – люди підходили ближче. Мало того, що їхні оселі з жовтневського боку давно вже тривожили лисицю – вони там довблись у землі на своїх городах і весною, і влітку, і восени. Ганяли гусячі стада до першої канави, «до першого шлюзу» ранками, як тільки займеться світання, а вечорами ще до смерку зганяли назад у село. Людські діти інколи стерегли гусячі зграї цілими днями, а гуси знай собі гелготали, бо були дурні і свійські. Лисиця патрала гусей, але не так часто, як думали люди. Лисиця знала, що як вона з подібними їй переловлять чимало гусей, то з села набіжать люди з рушницями й собаками, будуть гуркотіти, свистіти похмурим болотом. Лисиця патрала гусей, але рідко – лиш коли годувала своїх дітей, вчила їх полювати. Частіше гусей брали самі ж люди, лише інші, крали з болота серед дня, невміло, з криком, розлякуючи ті гусячі зграї на кілька миль округ. Але навіть відаючи про це, сільські люди вперто продовжували називати тих непевних крадіїв «рукатими лисицями», хтозна й ок чому.

А як болота підсохли, збідніли, стали безликими пасовиськами, то ті ж самі люди з Жовтневого погнали туди гамірні стада рогатої худоби. Вони спускались згори од ферми, кожен ранок. Пастухи ляскали своїми довгими батогами, пихтіли самокрутками, знову ж таки підсвистували. Зганяли колгоспну череду «до третього окопу» на пастівню. І спасу од них не було ніякого.

Тепер же їхні поля спроквола підповзали все ближче й ближче до краю боліт, а гвалт округ стояв немислимий, од світанку до глупої ночі.

Лисиця брела вздовж лісосмуги і врешті, круто звернувши, вибрела на залізничну лінію. Тут було тихо, але віддалік вже доносився гуркіт потяга, він наближався. Інколи лисиця промишляла тут пошуком викинутих з вікон недоїдків, але рідко – цих місцин вона побоювалась. Вона нині брела не сюди, отож швидко, ще до наближення потяга минула лінію і зникла з іншого боку в такій же лісосмузі, розчинилася в заростях черемшини.

Гул та викрики з полів притихли, а потім і геть розчинилися в глупій тиші липневої ночі. Тут лише шурхотіло листя струнких тополеньок над сонною вулицею та густе віття плакучих верб попід людськими дворами, шурхотіло під тим млявим полуночним вітром. Тут вже давно віджнивували і мирно спали уві тьмі – комбайни тихо дрімали на колгоспному дворі, тремтіли трави на шкільному стадіоні, вулички губилися в низькому тумані. Лисиця звернула до крайнього двору на крайній, околичній вуличці села, вона прошмигнула обніжком і минула виполений городик, звернула в росяний, злегка зарослий садок і довго кралась там у тьмі і тиші, кралась до курника. Кури совались там собі на жердинах та сідалах.

Гайнув ще прохолодний вітер з полів, пронісся над стріхою хати. І тут лисиця відчула щось геть непевне. Вона не могла втямити, що се лякає її так, направду страшить її, і чим далі, тим дужче, тут, на околиці сонного людського села, серед глухої тьми та безгоміння липневої ночі. Щось наче наближалось сюди. І то був не швидкий потяг з Конотопа, що мчався собі десь віддалік, занурюючись вагонами в предковічні тумани осушених боліт, то був не гурт втомлених комбайнерів з шоферами, що вже, певне, й роз’їхалися з полів, нажнивувавшись сьогодні, то були не стривожені чимось хазяї курника, хліва і всього дворища – в хаті-бо було тихо і хазяї спали мертвим сном. Але щось наближалось сюди.

І це щось невимовно тривожило лисицю, цього природженого хижака висохлих боліт і скорботних віддалених лісосмуг вздовж залізничної лінії, малолюдних окружних сіл. Вона звелась на лапи, облишивши крастись, принюхалась, прислухалась. Але ніц не чула, а те ЩОСЬ усе наближалось. Лисиця крутнулась на місці й ледь чутно заскавчала.

Наскільки загрозливим, ба навіть не так – наскільки чужим, непевним і загрозливим було, те що наближалось! І дивніш за все – лисиця не пам’ятала, щоб відчувала коли подібну загрозу, подібну тривогу, вона узагалі наче ніколи не почувалась так. Щось наближалось, щось невідворотно наближалось.

Раптом лисиця підвела свою морду, принюхуючись, вдивляючись – так, немов загроза нависала просто над нею, немов хто підкрався до неї в тиші і тьмі липневої ночі, аби вбити. Згори ж лився лише далекий примарний світ Чумацького Шляху.

Лисиця ще раз заскавчала та кинулась геть. Через хащі малини та порічок, навпростець прополеним городом, а тоді через рівчак до миршавої дібровки, чимдуж в бік залізничної лінії. Вона бігла і бігла, а над стріхами сільських хат позад неї усе мерехтів неприродно рясний зорепад.

Вона зайшла в Ніжині, сама затаскала до вагону валізу та дві важкі сумки, ніхто навіть не поміг. Та й кому було помагати