Джеймс Хедлі Чейз - Ось ваш вінець, леді

«Ви караєте не ту людину. Я цього не робив. Розкрий цю справу, Мейсоне...» — це були останні слова Вессі перед його смертю у газовій камері. Тож репортер Нік Мейсон береться розплутати цю таємничу справу, кидаючи виклик сильним світу цього... У сюжеті роману присутні два злочини. Один уже скоєно, а другий відбувається безпосередньо по ходу сюжету, про нього ми дізнаємося тільки у фіналі. Та саме прихований злочин надає твору самобутньої атмосфери «нуару», пронизаної обманом, спрагою кохання та безнадією.
«Це ваш вінець, леді» — чудовий мікс грубої сили та чуттєвості, інтриг та детективу, бойовика та пригодницького роману.

Джеймс Гедлі Чейз

Ось ваш вінець, леді

Розділ перший

Хлопці, які прийшли подивитися на смерть Вессі, вишикувалися уздовж шинквасу. Вони щосили намагалися бадьоритись, однак у кожного з них з переляку тремтіли жижки.

Я зайшов до бару тієї миті, коли п'янкі трунки вже добряче захмелили товариство. Хлопці побачили мене і тяжко застогнали.

— Заради всього святого, погляньте-но лише, хто до нас завітав, — вигукнув Баррі. — Та це ж пан короткочасна сенсація власною персоною.

Баррі Г'юсон був непоганий парубок, одначе мав замало смальцю в голові. Я замовив собі житнього віскі та усміхнувся до присутніх.

— Здоровенькі були, хлоп'ята, — сказав я, змахнувши рукою. — Ладен закластися, що дехто з вас вже зовсім скоро геть іншої заспіває.

Очевидячки, цей мій дотеп не припав хлопцям до смаку, й вони з суворим виглядом згуртувалися навколо мене. Г'юсон тицьнув мене у груди вказівним пальцем. Оце я люблю — коли якийсь хлопака штурхає мене у груди. Та Баррі вже був добряче підпилий, тож я поставився до його дій поблажливо.

— Послухай-но, друзяко, — промовив він, примружуючи очі, щоби як слід сфокусуватися на моєму обличчі, — на цю невеличку урочистість пускають лише тих, хто має запрошення. У тебе ані найменшого шансу. Тому будь хорошим хлопцем і забирайся звідси.

Я вихилив житнього та показав Баррі свою перепустку.

— Хлоп'ята, ви тут — не єдині репортери, — сказав я. — Хай там як, а я — з вами.

Гаккеншмідт із газети «Глоуб» зсунув свого капелюха на потилицю.

— І як ото тобі вдається щоразу так швидко з'являтися там, де щось відбувається? — запитав він. Його огрядне обличчя було схоже на вкрай здивоване кружало голландського сиру. — Зазвичай тебе навіть і близько нема, та варто лише трапитися чомусь цікавому — як ти вже вродився там, де й не сіяли.

Я кивнув.

— Знаю, — сказав я, — це — сувора правда життя, але так вже воно є. Краще завчасно, ніж запізно, як сказала одна стюардеса пасажирові.

Г'юсон наповнив свою склянку. Тоді поглянув на годинника.

— Остаточний термін — 12:01, — сказав він.

Гаккеншмідт схопив жменю соломинок для коктейлів і розламав її навпіл. Відклав одну найкоротшу соломинку — жереб, і ретельно перелічив решту. Я задумливо спостерігав за його діями.

— Ти не полічив мене, — сказав я, коли він завершив підрахунок.

У відповідь той хлопака закопилив свою товсту губу. Саме так він уявляв собі глузливу посмішку.

— Та невже? — запитав він. — А я ж бо думав, що ти не береш у цьому участі.

Я нахилився вперед і вибрав соломинку.

— Поклади її до жмутку і не будь таким дурилом, — сказав я, простягаючи йому соломинку.

Гаккеншмідт поглянув на мене, а я — на нього. Тоді він узяв у мене соломинку. І оці слабкодухи вважають, буцімто дуже круті, та насправді вони звичайнісінькі тюхтії. От і Гаккеншмідт був достеменним тюхтієм.

Одна з соломинок була значно коротша за решту. Той, хто витягне найкоротшу — слухатиме останні слова Вессі. І це конче мусив бути я.

Першу соломинку потягнув Г'юсон, але йому випала довга. Я пропустив уперед ще трьох хлопців, а тоді витягнув найкоротшу соломинку, тож інші репортери мусили поступитися. Я ж бо добре знав, де лежить найкоротша, тож і дістав її.

Хлопці стояли навколо та люто дивилися на мене.

— Що ж, ти переміг. Іди й роби, що маєш робити, — сказав Г'юсон. — Лише не намагайся викинути якогось коника.

Я жбурнув соломинку геть.

— Не переймайтеся, хлопці, — сказав я. — Ви про все дізнаєтеся.

Було двадцять по одинадцятій. Якраз достатньо часу, щоби ще трохи випити. Ті хлопці так жлуктили своє житнє, ніби самі очікували смерті.

Тоді ми всі гуртом вийшли з бару та втиснулися до трьох автівок, що чекали, аби відвезти нас до в'язниці. Ми з Г'юсоном, Гаккеншмідтом і ще двома хлопцями сіли в перше авто. Г'юсон вмостився за кермо, а я — поруч з ним.

Завівши автівку, він запитав:

— Чому це раптом ти зацікавився цією справою, Ніку?

Я вишкірився у пітьмі. Г'юсон був ще той хитрий лис, але від мене він анічогісінько не дізнається.

— А чом би й ні? — відповів я запитанням на запитання. — Суд над Вессі спричинив чимало галасу, хіба ні? То я й подумав, що маю побачити, як він помре. Так чи інак, а ті фокуси з газом — то для мене щось новеньке.

Г'юсон різко повернув убік та обігнав перевантажену автомашину.

— А ти нівроку поінформований, еге ж?

— Стараюся, — знизав плечима я.

— Як гадаєш, це справді скоїв Вессі?

— А ти як гадаєш? — знову вишкіривсь я.

Г'юсон стиха вилаявся.

— Послухай-но, ти, жевжику, якщо за цією справою щось криється, дай мені знати. Я вже робив тобі послуги, тож, гадаю...

— Облиш це, — коротко відказав я. — Звідки, в біса, мені знати, чи це скоїв саме він, а чи хтось інший? Присяжні поклали вину за те вбивство саме на Вессі, чи ж не так?

— Мене не цікавить, що собі надумали ті присяжні. Я питаю, що ти сам про це думаєш.

— Та я ніколи й не думаю, братчику, — поквапливо сказав я йому. — Я просто чекаю, коли щось трапляється.

Г'юсон зневажливо пирхнув.

— Гаразд, розумнику, — сказав він. — Зачекай-но, нехай лишень тобі щось знадобиться.

Ми дісталися в'язниці об одинадцятій сорок. Коли ми під'їхали, перед брамою вже чекало кілька інших свідків. У тьмяному світлі усі вони мали стривожений вигляд, і відступили трохи далі, коли наша ватага висипала з автівок. Отак і стояли ми перед брамою усім гуртом, удаючи, ніби не знаємо, для чого тут зібралися. Коли це, зрештою, об одинадцятій сорок п'ять в'язнична брама відчинилася.

Двоє поліцаїв перевірили наші перепустки та швиденько нас обшукали. Відколи відбулася страта Снайдер[1], органи влади проймав неабиякий страх, аби ще якийсь хлопець, крий боже, потайки не проніс із собою фотокамери. Хлопці знали, що марно й намагатися це зробити, і копи добре знали, що хлопці це знають, тож обшукували нас