Ден Браун - Код да Вінчі

каменю на фасаді, цей хол завжди був заповнений туристами й залитий сонячним світлом. А зараз приміщення було порожнє й темне і здавалося холодним склепом.

— А де охорона музею? — спитав Ленґдон.

— En quarantaine[11], — відповів Фаш, ніби Ленґдон ставив під сумнів його рішення, — безперечно, сьогодні сюди зайшов той, хто не мав права тут бути. Усіх нічних охоронців допитують. На цей вечір мої люди заміняють музейних охоронців.

Ленґдон кивнув і пішов швидше, щоб не відставати від Фаша.

— Наскільки добре ви знаєте Жака Соньєра? — спитав капітан.

— Я, власне, зовсім його не знаю. Ми не знайомі.

Фаш був здивований.

— Минулого вечора ви мали зустрітися вперше?

— Так. Ми планували зустрітися на прийнятті після моєї лекції, яку організовував Американський культурний центр, але він так і не прийшов.

Поки Фаш щось занотовував до свого маленького записника, Ленґдон кинув погляд на менш відому піраміду Лувру — величезний світильник у формі піраміди, який звисав зі стелі, наче сталактит.

— Хто з вас запропонував зустрітися вчора ввечері? — зненацька спитав Фаш, ведучи Ленґдона вгору по сходах. — Він чи ви?

Питання видалося дивним.

— Мсьє Соньєр, — відповів Ленґдон, коли вони увійшли в тунель крила Денон[12], де були найвідоміші зали Лувру. — Його секретарка зв’язалася зі мною кілька тижнів тому електронною поштою. Написала, що кураторові стало відомо, що я цього місяця читатиму лекцію в Парижі, і він, поки я буду тут, хоче дещо обговорити зі мною.

— Обговорити що?

— Не знаю! Мистецтво, я думаю. Адже у нас спільні зацікавлення.

Фаш скептично зиркнув на нього.

— І ви так і не знаєте, що мали обговорювати?

Ленґдон не знав. Йому й самому було дуже цікаво, але незручно було розпитувати детальніше. Шанований Жак Соньєр був великим самітником і дуже рідко зустрічався з кимось; Ленґдон просто зрадів самій можливості поспілкуватися з ним.

— Містере Ленґдон, а чи не можете ви бодай здогадуватися, що саме жертва могла хотіти обговорити з вами в ніч, коли сталося вбивство? Це могло б допомогти нам.

Ленґдону стало незатишно від прямоти запитання.

— Справді не можу собі уявити. Я мав за честь, що така людина звернулася до мене. Я захоплююсь працями мсьє Соньєра. Часто їх цитую.

Фаш щось занотував у своєму блокнотику.

Чоловіки були на півдорозі до входу в тунель, що вів до крила Денон, і Ленґдон міг бачити нерухомі ескалатори.

— Ми поїдемо ліфтом, — сказав Фаш, — Упевнений, ви добре знаєте: галерея досить далеко, щоб іти туди пішки. — Він пригладив волосся м’ясистою рукою. — Отже, ви мали спільні з мсьє Соньєром зацікавлення? — продовжував він, коли двері ліфта відчинились.

— Так. Торік я написав чернетку своєї книги, яка зачіпає питання, в обізнаності з якими рівних мсьє Соньєру нема. Мені дуже хотілося почути його думку.

— Розумію. І що то за тема?

Ленґдон завагався, не знаючи, як краще пояснити.

— Власне, це праця про поклоніння богиням — концепція жіночої святості та мистецькі символи, пов’язані з цим.

— І Соньєр добре знався на цьому?

— Як ніхто інший.

— Розумію. А може, Жак Соньєр знав про вашу майбутню книгу, — висловив припущення Фаш, — і запропонував зустріч, щоб допомогти вам?

Ленґдон похитав головою.

— Про мою книгу ніхто не знає. Вона ще в чорновому варіанті, який я нікому не показував, окрім редактора.

— Ви і мсьє Соньєр, — сказав капітан, коли ліфт рушив, — ви зовсім ніколи не розмовляли? І не листувалися? Ніколи нічого не надсилали один одному електронною поштою?

Ще одне дивне запитання. Ленґдон похитав головою.

— Ні. Ніколи.

Фаш схилив голову, ніби подумки фіксував цей факт. Нічого не сказавши, він втупив погляд у хромовані двері ліфта. У відображенні на їхній блискучій поверхні Ленґдон помітив шпильку на краватці капітана — срібне розп’яття, оздоблене тринадцятьма камінчиками чорного оніксу. Цей символ був відомий християнам як crux gemmata — хрест із коштовностями — графічний символ Христа і Його дванадцяти апостолів. Ленґдон і не подумав би, що капітан французької поліції так відкрито демонструватиме свою релігійність. Це ж Франція, країна, де християнство є не релігією, а традицією.

Ліфт зупинився. У відображенні на дверях Ленґдон зіткнувся поглядом з очима Фаша. Він швидко вийшов з кабіни й розгублено зупинився. Фаш поглянув на нього.

— Гадаю, мсьє Ленґдон, ви ще ніколи не бачили Лувр о такій порі?

«Гадаю, ні», — подумав Ленґдон, намагаючись стримати серцебиття.

Галереї Лувру з їхніми славнозвісними високими стелями зазвичай добре освітлені. А зараз вони вражали пітьмою. Від приглушеного червоного свічення, що йшло вгору від плінтусів, на мозаїчній підлозі лишались червоні смуги.

Подивившись углиб похмурого коридору, Ленґдон зрозумів, що так і має бути. Власне, всі великі галереї послуговувались червоним світлом — лампочки, вмонтовані на низькому рівні, давали змогу працівникам і охороні знаходити дорогу в той час, коли картини залишалися б у відносній темряві і шкідлива дія світла на них значно послаблювалась.

— Сюди, — сказав Фаш, різко повертаючи праворуч і ведучи його рядом з’єднаних між собою галерей.

Ленґдон ішов за ним, поступово звикаючи до темряви. Довкола з пітьми почали виступати великі олійні полотна, неначе у величезній фотолабораторії проявлялися світлини. Камери стеження вгорі на стінах посилали відвідувачам чіткий сигнал: Ми вас бачимо. Нічого тут не чіпайте.

— Хоч одна з них справжня? — спитав Ленґдон, вказуючи на камери.

Фаш похитав головою.

— Звичайно ж ні.

Ленґдон не здивувався. Якщо брати до уваги площі Лувру, потрібно мати сотні працівників, які б лише сиділи й контролювали відеоспостереження. Більшість великих музеїв зараз послуговується системою затримання. Не дай крадію вийти. Тримай його всередині. Система затримання вмикається після закінчення роботи музею, і якщо зловмисник торкається якогось експоната, всі виходи перекриваються і крадій буде заблокований ще до прибуття поліції.

У глибині викладеного мармуром коридору лунали голоси. Здавалося, шум ішов з великого алькова, який знаходився праворуч. Звідти лилося яскраве світло.

— Там кабінет куратора, — сказав капітан.

Коли вони наблизились до алькова, Ленґдон крізь відчинені двері побачив розкішний кабінет Соньєра з дерев’яними панелями та картинами великих майстрів. Там метушилося кілька поліцейських, вони щось занотовували й розмовляли по телефону. Один з них сидів за величезним старовинним письмовим столом Соньєра і щось набирав у ноутбуку. Вийшло так, що приватний кабінет куратора став командним пунктом поліції.

— Messieurs! — гукнув їм Фаш, і всі вони обернулися. — Ne nous dérangez pas sous aucun prétexte. Entendu?[13]

Ленґдон неодноразово вішав на двері номера в готелях табличку з написом «NE PAS DERANGER», тож зрозумів зміст наказу. Фаша і Ленґдона не можна було турбувати ні за яких обставин.

Усі в кабінеті кивнули, висловлюючи цим своє розуміння.

Покинувши невелике зібрання агентів, Фаш повів Ленґдона далі темним коридором. За тридцять ярдів був вхід до найпопулярнішого відділу Лувру, Великої галереї — коридору, який