Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 5. Затвор пам’яті

Я дивилася на Девіда, коли він спав і ловила себе на тому, що хочу доторкнутися до його чола. Хочу заринутися пальцями у його коротке волосся і ніжно пригорнутися до нього всім тілом, щоб розділити тепло. Мене лякала навіть думка розповісти йому про ці дивні провали в пам’яті і несумісні з цим життям спогади. Він міг би вирішити що я хвора, або просто міг би дуже засмутитися. Мені цього не хотілося. Кожен день він був поряд, обіймав, веселив і нагадував мені про те, що я зараз маю. Вчора, коли ми лягали спати, він читав мені на ніч. Я обожнюю, коли мені читають вголос книги і сама люблю це робити. Про цю мою особливість знає дуже мало людей. А Девід знав. Це була моя улюблена з дитинства «Аліса в країні див». Ще тоді я захоплювалася її хоробрістю та цікавістю, що змушувала дівчинку куштувати невідоме печиво, бігти за дивним кроликом і сміливо заходити у маленькі дверцята. Я засинала під голос Девіда, відчуваючи себе Алісою.

Сьогодні я мала замовлення на фотосесію і тому із задоволенням покинула свою затишну оселю, яка вже встигла трохи набриднути. Я любила бути вдома, я не надто залюблена у навколишній світ, але іноді стіни починають давити на мене і хочеться опинитися за межами усіляких споруд.

Фотосесія відбувалась у моєму улюбленому місці у місті. Це невеличкий міст через холодну гірську річку. Він високий і гарний, встелений дерев’яними кладками, а металеві споруди, пофарбовані в жовтий колір, здається сягають небес. Тут дуже гарно під час заходу сонця і тому клієнти обрали це місце і час. Вони були гарною молодою парою. Їй, можливо, близько двадцяти трьох років, а йому – майже тридцять. Я обожнюю фотографувати закохані пари. Я бачу спалахи у їхніх очах, відчуваю тепло їхніх доторків один до одного і більш за все мені подобається закарбовувати їхні щирі усмішки на знімках.

Вони стояли, сміялись, обіймали один одного і трохи соромились камери. Я дивилась на них крізь об’єктив та на мить усе навкруги завмерло. Я перестала бачити закохану пару, натомість там стояв чоловік. Він був повернутий до  мене спиною і дивився униз, на річку. Я затамувала подих, чекаючи, що він просто зникне, ніби примара. Але він обернувся до мене, питаючи: «Ну що, сфотографувала?».

Його голос паралізував мене і я відчула, як очі наповнюються сльозами. Вони стікали по моїх щоках, обпікаючи їх. Його голос такий рідний… Його голос! Я впізнаю це обличчя. Це той самий хлопець, той, з яким я лежала у пустій квартирі на підлозі. Це точно він! Чоловік усміхнувся мені і протягнув руку назустріч. В цей момент мій палець натиснув на кнопку і пролунав звук затвору. Перед очима знову була закохана пара. Вони сміялись. Я дивилася в об’єктив. Губи дрижали. Я відчувала, як сліди від гарячих сліз скували моє обличчя.

Натягнута посмішка, яку я роками тренувала перед дзеркалом, дозволила мені спокійно завершити роботу. Клієнти попрощалися і пішли. А я залишилася сидіти на мосту і дивитися вниз, на воду. Мене спіткало багато думок, що збивали з пантелику. Навіть, якщо вірити у можливість згадати минулі життя, чому ці спогади здаються досить свіжими? Це точно не відбулося тридцять років тому. Я відчуваю їх частину свого власного життя, я відчуваю їх, ніби я була там. Це я фотографувала його. Це до мене він простягнув руку. Чому ж я не знаю хто він? І чому моє серце розривається на частини кожен раз, коли я про нього згадую? Мені не хочеться повертатися додому. Зараз він здається таким далеким…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍