Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 4. Перша зустріч

Девід знав мене на сто відсотків. Мій улюблений чай, коктейль чи газований напій. Він знав, коли мене варто обійняти, а коли залишити в спокої. Він ніколи не скаржився на мої сльози і дозволяв мені проживати сум так само часто, як і щастя. Девід знав, що моя енергетична батарейка швидко сідає, коли я довго знаходжусь у колі людей. Він чудово вивчив мої смаки в їжі, що було досить не просто. Під час прогулянки він наперед відчував запах, який може мені не сподобатись, і ми звертали на іншу дорогу. Іноді складалося відчуття, що йому видали інструкцію до мене, і він вивчив її напам’ять. Девід був ідеальним чоловіком для мене. Він був створений саме для мене, за усіма бажаними пунктами.

Я почувалася разом з ним у безпеці. І, на диво, коли він поруч, я забувала про всі тривоги і дивні спогади. Він вселяв у мене такий спокій і таку радість, що місця для дивних думок просто не залишалось. Напевно, саме через це я вже кілька днів не заходжу в діалог із Джері. Здається, мені не хочеться стикатися з правдою. Я живу у своїй мрії. Я живу так, як я завжди хотіла жити. Мене кохають, про мене дбають, у мене є сім’я, дім, безпека, щастя. Чи хочу я хоча б на мить у цьому засумніватись?

Джері відповіла мені тоді майже одразу. Щось на кшталт: «Здається, він оплатив твою каву і ви поговорили в кафе, або ні… Зажди! Ви наче в парку атракціонів познайомились. Я вже й не пам’ятаю, майже три роки минуло». Це здалося мені підозрілим. Моя люба найкраща подруга ніколи б не забула, де я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Я мала б розповідати їй про це мільйони разів. Хоча, можливо, вона просто зараз занадто зосереджена на інших речах. Я не стала більше її розпитувати. Я вирішила, що ніхто не розкаже мені краще за Девіда. Ніхто не змусить мене повірити в це сильніше за нього.

Ми сиділи в парку, їли морозиво, і я вирішила, що це слушний момент для такої розмови.

–  Девіде, – звернулася я до нього по імені. – А ти пам’ятаєш, як ми познайомились?

–  Звичайно, люба, – він усміхнувся і глибоко заглянув у мої очі. – Хочеш знову почути цю історію?

–  Дуже хочу, – я теж усміхнулась і насторожила вуха.

–  Пам’ятаю, що ти була у довгій жовтій сукні в білий горошок. Твоє руде волосся сяяло на сонці, що придавало йому неабиякого блиску. Ти чекала на своє замовлення. Бариста викрикнула: «Капучино на кокосовому молоці», і ти з усмішкою забрала з барної стійки паперовий стаканчик.
Я пам’ятаю це. Жовта сукня в горошок. Кава. Я оглядаюсь по сторонах і на когось очікую. Дивлюсь на годинник, потім на телефон, потім знову на годинник. Невже я чекаю на Девіда?

–  Я закохався в тебе з першого погляду, – продовжував він. – Тому побіг за тобою, коли ти вийшла з кафе. Пам’ятаю, як ти дала мені свій інстаграм, бо нікому не давала свого номера.
Ні, цього не може бути. Я чекала на когось там. Я не виходила з кав’ярні. Ніхто не наздоганяв мене. Але на кого я чекала?
Спогади мерехтіли перед очима, але були занадто розмитими. Я на хвильку заплющила очі, бо голова знову почала крутитися. Я пам’ятаю, що стою у кав’ярні. Ось я, у довгій сукні і на підборах. Пам’ятаю, як смакує кава, відчуваю нотки кокоса. І знову дивлюсь на телефон. Я бачу там ім’я. Ендрю. Хто ж ти такий, Ендрю? Чи на тебе я чекаю там?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍