Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 3. Весільний альбом

Ці спонтанні істерики мене не на жарт лякають, але коли я прокидаюсь уранці і сонце привітно лоскоче моє обличчя, всі тривоги відступають, і життя знову приходить у свою стандартну форму. Я знову мила і любляча дружина, я знову виважена і щаслива. Я знову приймаю себе. З вікна я бачу, як сусідський син набиває футбольного м’яча на своєму подвір’ї.

Несподівано я почула, як забринів телефон. Відклала в сторону тісто, яке робила на млинці, і змахнула на екрані вправо. Дзвонила моя люба подруга. Моя маленька Джері. Навіть сама наявність її контакту у моєму телефоні заспокоювала.

–  Як тобі моя нова квартира у Лондоні? – без привітань одразу запитала вона.

Джері виглядала дуже дорослою. Дивно, що я не звикла бачити її саме такою. Вона була вдягнена у все біле, навіть не встигла ще зняти пухнасту шапку.

–  Бачиш, яке у мене величезне дзеркало позаду? – не дочекавшись моєї відповіді, продовжила Джері.

–  А що ти робиш у Лондоні? – поцікавилася я, не пригадуючи жодних деталей щодо цієї поїздки.

–  Живу, – Джері залилась щасливим сміхом. – Ти що, не прокинулася ще?

Я намагалася не виглядати здивованою, адже моя Джері чомусь була зовсім іншою людиною, хоч її обличчя, голос і сміх були схожими.

–  А як Томмі? – вирішила запитати я щось абсолютно примітивне для наших балачок.

–  Звідки мені знати, як справи у мого колишнього чоловіка? – здивувалася моя подруга.

–  Колишнього? – цього разу я не змогла стримати емоцій.

–  Та вже зо п’ять років, як колишнього, – Джері виглядала спантеличеною. – Дано, не лякай мене так. Що це в тебе за жарти?

–  Вибач, – автоматично промовила я. – Здається, останнім часом я трохи дезорієнтована. Напевно, це все через пігулки.

– То іди відпочинь, я тебе пізніше наберу, – Джері поклала трубку раніше, ніж я встигла відповісти.

Напевно, я заділа її за живе. Чому я не пам’ятаю нічого про їхнє розлучення? В моїй пам’яті вони досі щасливі, намагаються завести дитину, Джері розвиває свою кондитерську справу, а Томмі нарешті попрощався із затяжною депресією. Звідки тоді ці спогади, якщо вони не справжні?

Я відчула, як моє серце шалено забилося від хвилювання. Напад тривоги знову наздоганяв мене. Я хотіла знайти докази. Я мала знайти підтвердження. Я почала швидко шукати наш весільний альбом. І як не силкувалася згадати, де він, – ніяк не могла. Але ноги самі привели мене у вітальню до великого білого комоду. Я знайшла його з третьої спроби в одній із шухляд. На обгортці сяяли числа: «24.07.2025», а нижче наші імена: «Девід та Дана». Я розгорнула альбом і витріщилася на фото, які бачила вперше. Я бачила їх вперше! Я гортала сторінку за сторінкою, дивилася на наші поцілунки, обійми, романтичні погляди, на подружок нареченої, яких я знала, і на друзів нареченого, яких я не впізнавала. Альбом випав у мене з рук, і я почала задихатися. Чому я не пам’ятаю цього? Руки тремтіли, я – збентежена і налякана – лягла на підлогу. Раптом у моїй голові пронеслися дивні картинки. Я лежу на підлозі в пустій квартирі, а поруч зі мною – хлопець. Він усміхається мені. Він дуже гарний. Я милуюсь його обличчям, його великими карими очима. Я беру телефон і роблю з ним селфі. Я щаслива. І ці картинки зникають так само несподівано, як і з’явились. І чомусь безмежно сильно болить у грудях. Я швидко хапаю телефон і пишу подрузі: «Як ми з Девідом познайомились? Не питай, просто скажи мені. Будь ласка, Джері».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍