Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 2. Ця жінка – не я!

Сьогодні вихідний. Ми лежимо на дивані і розмовляємо про те, як пройшов тиждень. Я загорнута у його обійми. Девід виглядає дуже великим, і коли ми обіймаємось, він нагадує мені Тоторо, бо я на його фоні ніби маленька дівчинка.

Я завжди мріяла створити сім’ю. Таку, щоб усі збиралися разом за одним столом і ділилися маленькими дрібницями. Таку, щоб діти знали, як це – коли мама і тато кохають один одного. Таку, щоб мати багато маленьких свят і традицій, які б існували тільки для нашої сім’ї. Я мріяла про те, чого ніколи не мала сама. І ця мрія зростала разом зі мною, шукаючи гідного часу для втілення.

Девід – це справжнє джерело турботи. Він ніколи не залишить мене голодною, завжди приголубить, коли мені сумно. Він вкриє мене пледом, коли холодно, і зварить гарячий шоколад, коли я матиму поганий настрій. Девід – це найкраще, що траплялося зі мною за життя.

Мені ніколи не доводилось робити недолугих натяків про квіти – вони вже стояли у вазі на підвіконні. Я ніколи не мала благати про подорожі – він лише запитував: «Куди цього разу?» – і купував квитки.

Девід плакав, коли чекав мене біля вівтаря, дивлячись, як я йду уквітчаною доріжкою у ніжній білій сукні. З ним я завжди впевнена у завтрашньому дні. З ним мені не страшно помилятися.

І от ми торкаємось пальців одне одного, балакаючи про знижки на улюблені солодощі в магазині. Його руки іноді зупиняються на моєму животі, і хоч зараз я не бачу його обличчя, але відчуваю, як він усміхається.

— Наша дитинка буде дуже гарною, — шепоче він, погладжуючи мій живіт. — Її душа скоро оселиться тут.
— Не можу дочекатися, — також із усмішкою відповідаю я.

Аж раптом щось боляче стиснулося в районі серця. Я мимоволі схопилася рукою за лівий бік. Які дивні відчуття… Вмить я відсахнулася від Девіда й із жахом у очах глянула на нього.

Ця жінка – не я.

Ця жінка – не я!

Мені хотілося кричати, але слова застрягли в горлі. Її руки тягнулися до нього, бажаючи його тепла. Її тіло почувалося у безпеці поряд із ним. Але я дивилася на нього її очима, і невідомий сум пронизував усе моє нутро.

За ким я так сумую?

Сльози почали стікати по щоках Ніагарським водоспадом. Я не могла стримати цього потоку емоцій, не могла зрозуміти себе. Я відчула себе такою чужою у цьому світі.

Що ж сталося?

Девід приніс мені серветки й, утішаючи, гладив по голові. Але мені не хотілося його доторків. Я ледве дихала від сліз по комусь, кого не могла згадати. Я відчувала, що моє тіло і душа не резонують одне з одним.

Що трапилося?

Що трапилося зі мною?

— Певно, це гормони, — намагався пояснити ситуацію Девід.

Я не мала змоги йому відповісти. Сльози капали важкими краплями на мої ноги, і здавалося, що я майже тону у власних сльозах.

Чому так боляче на серці? Чому воно так жахливо стискається?

Перед очима світ стерся через пелену сліз, і все здавалося однією розмитою картиною, яку я не могла розпізнати. Здавалося, це почуття суму обвиває мене міцними мотузками з усіх боків і навіть проходить крізь мене.

Боже мій, милостивий Господе, що зі мною коїться?

Девід обережно вклав мене на диван і накрив ковдрою. Я плакала доти, доки не заснула.

І засинаючи, я була збентежена тим, що тієї ночі, у момент дрімотної амнезії, я відчувала себе більш справжньою, ніж упродовж усього мого життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍