Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Розділ 2. Тіні минулого

 

Софія переступила поріг маєтку.

Холодний потік повітря загорнувся навколо неї, немов вітаючи чи… застерігаючи. Він обвивав її щоки, торкався шиї, ніби невидимі пальці минулого намагалися звернути її увагу на щось важливе.

У вестибюлі панувала дзвінка тиша.

Велика зала, прикрашена старовинними гобеленами, відчувалася занадто порожньою, ніби чекала на щось. Гобелени, з їхніми блідими фарбами та загадковими сюжетами, здавалися живими. На них застигли сцени з минулого: танці, полювання, обличчя, які дивилися на неї з глибини століть.

Тонкий запах воскових свічок і жасмину завис у повітрі, нагадуючи про щось давно забуте.

Софії здалося, що вона чує кроки. Ніби десь у глибині маєтку хтось ішов їм назустріч. Вона завмерла на місці і затамувала подих, намагаючись розібрати, чи це була гра уяви, чи реальність.

— Пані Софіє, щось не так? — звернулася до неї господиня.

Панна Ольга стояла в тіні, її обличчя було наполовину сховане під капюшоном темного одягу. Її голос був м'яким, але мав у собі щось невловимо важке, немов кожне слово було обтяжене таємницею.

— Дякую за запрошення, — промовила Софія, силкуючись виглядати спокійною, хоча її серце билося частіше.

Панна Ольга кивнула, її рухи були плавними, але надто точними, вона добре знала кожен куточок цього місця.

— Вам сподобається тут. Маєток має… особливу атмосферу.

Останні слова прозвучали надто повільно.

Немов у них був прихований зміст.

Софія ледь помітно здригнулася.

Холодний подих вітру пройшов кімнатою, змусивши важкі портьєри колихнутися. На мить їй здалося, що за ними хтось стоїть.

— Я покажу вам вашу кімнату.

Вони піднімалися широкими дубовими сходами.

Кожен крок відлунював у високій залі, ніби минулі мешканці маєтку досі слухали, хто прийшов. Софія відчувала, як її кроки переплітаються з тими, що лунали тут століття тому.

Десь далеко годинник пробив четверту.

Занадто гучно. Занадто виразно.

У цьому місці час ніби хотів нагадати про себе.

Кімната, куди її привели, була просторою.

Високі стелі, важкі портьєри, що спадали каскадом на старий паркет, велике вікно, яке виходило на парк, огорнутий густим туманом. Туман здавався нерухомим, немов застиг у чеканні.

Софія озирнулася.

Темне дерево меблів, античний трюмо із запиленим дзеркалом, ліжко з різьбленими ніжками, що здавалося надто великим для неї однієї.

— Сподіваюся, вам тут буде комфортно, — сказала панна Ольга, її голос прозвучав надто чітко в цій тиші.

Софія повернулася до неї.

— Дякую.

Жінка злегка кивнула і зачинила двері. Софія видихнула. Але відчуття, що вона не сама, не зникало. Вона підійшла до вікна. За склом туман згустився, набувши примарної щільності, немов жива істота, що чекає свого часу. Вітер повільно розгойдував дерева у парку, але їхні тіні виглядали неприродно застиглими.

Софія відчула ледь вловиме тремтіння в пальцях. Вона не знала, що чекало її далі. Але щось було тут. Десь у глибині маєтку знову задзвеніли годинники. Гучніше. Ближче.

Софія затамувала подих.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍