Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Париж. Десять років потому.

Софія стояла біля великого панорамного вікна своєї квартири на верхньому поверсі. Вечірнє місто простягалося перед нею, мов нескінченний океан світла. Сотні вогнів мерехтіли під її поглядом — автомобільні фари, вогники кафе, відблиски на Сені. Вона притиснула долоні до холодного скла, ніби намагалася втримати себе в цьому світі.

Їй було двадцять дев’ять.

Після тієї ночі в маєтку Левицьких усе змінилося. Вона повернулася до реальності. До життя. До сцени.

Тепер вона була примою-балериною, виступала на кращих сценах світу. Її ім'я звучало у найвишуканіших залах, її образ прикрашав афіші від Лондона до Нью-Йорка. Але слава ніколи не могла заповнити порожнечу в її серці.

Кожного разу, коли вона виходила на сцену, коли музика огортала її, пам'ять про інше життя спалахувала з новою силою. У ритмі вальсу, в кожному русі її тіла завжди був хтось ще.

Даміан.

Його ім'я було незримою тінню, яка слідувала за нею. Він більше не снився їй. Прокляття зникло. Але разом із ним зник і він. А вона залишилася — із порожнечею, яку ніхто і ніщо не могло заповнити.

Та все ж, десь у глибині серця, вона завжди чекала на знак.

Цього вечора вона мала виступати у Гранд-Опера. Місце, де мрії та примари минулого перепліталися особливо сильно. На афіші, що світилася золотом у холі, було написано:

"Ostatni Walc".

Востаннє вона танцювала цю партію у маєтку Левицьких. Тоді, коли світ розпадався під ногами. І ось тепер, через десять років, історія знову оживала у музиці.

Вона вдихнула глибоко, намагаючись приборкати хвилювання, і рушила до виходу. Її кроки лунали у тихому коридорі, ніби відлуння чогось загубленого в часі.

У холі біля великого старовинного дзеркала стояла одна людина. Його відображення тонуло у золотистому мерехтінні люстр, але щось у ньому зупинило її. Чоловік у темному костюмі, з недбало розстебнутим комірцем. Він мав вигляд людини, що опинилася тут випадково, але в його поставі було щось знайоме.

Холод пройшовся вздовж її хребта, коли вона глянула на нього уважніше.

Коли він обернувся, її серце пропустило удар.

Темне волосся, яке ледь торкалося комірця. Глибокі, майже чорні очі — ті самі, які колись дивилися на неї з ніжністю й болем. Неможливо. Він був таким схожим на Даміана, що повітря навколо ніби згустилося.

Їхні погляди зустрілися.

Чоловік на мить розгублено подивився на неї, ніби намагаючись пригадати щось важливе. Його брови ледь зсунулися, а на губах з'явилася тінь усмішки — теплої, майже знайомої.

— Вибачте… Ми раніше не зустрічалися? — його голос був м'яким, але глибоким, і в ньому бриніло щось таке, що зачепило її до самої суті.

Тиша затрималася між ними, як остання нота старого вальсу.

Софія усміхнулася у відповідь. Її серце, яке довгі роки жило спогадами, знову відчуло ритм музики — живий, справжній.

Вона зробила крок до нього, ніби доля сама вела її вперед.

— Можливо… У минулому житті, — прошепотіла вона.

Танець між світами тривав.

Але цього разу — у новому житті.

Кінець