Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Рік 1845. Держава Хмельницького вистояла. Майже двісті років тут правлять виборні гетьмани та двопалатний парламент, Червона та Чорна ради, співіснують католицька та православна церкви, мова перейшла на latynku, у небі пливуть цепеліни, а серед людей живуть відьми. На захисті Українського Гетьманату стоять військо Січове, Таємна Варта і химерні лицарі Сірого Ордену, що володіють потойбічними силами…

Книгу оцифровано спільнотою БУКХАБ  Цю та сотні інших оцифрованих книг шукай в телеграм-каналі.

Передмова

Почну своє коротке вступне слово з історичного екскурсу, адже кожен автор, який береться писати прозу в тому чи іншому жанрі, не виникає на порожньому місці — він причетний до великої літературної плеяди, про яку зобов'язаний дещо знати.

Перший роман Павла Дерев'янка «Аркан вовків», що я прочитала в рукописі, побачить світ у молодому видавництві «Дім Химер». За жанром твір визначають як темне фен-тезі з елементами альтернативної української історії та стім-панку. Особисто я, як людина, яка дещо тямить в теорії літератури, посперечалася б... І таки «Аркан вовків» зарахувала би до містики.

— Чому? — запитаєте ви. Поясню. Літературні твори, які містили елементи потойбіччя, жахів, відьомства, з'явилися ще в XV столітті. До таких належить давньоруська «Повість про Дракулу», що побачила світ у 80-ті роки XV ст. Основне — гра двох світів і віра героя у власну незвичайність (або ненормальність). Можу розповідати далі, але на це не вистачить ані часу, ані уваги... Трансформація даного жанру відбулася завдяки Стівену Кінгу — він витягує містику зі звичайних, на перший погляд, речей, явищ. Це найбільше й лякає — нормальне і звичне перестає бути таким і віднаходить глибинний, потаємний сенс.

Повернемося ж до Павла Дерев'янка та його роману «Аркан вовків». Сама назва спонукає нас зазирнути за лаштунки етно та народної обрядовості. Чоловічий танок Аркан вважався одним із найдавніших і найпотужніших ритмічних руханок, які могли протистояти злим духам, а їх у романі — ой, як багацько. Та й для містики таке «протистояння» просто необхідне: читач повинен повірити в буденність, призвичаїтися, щоб потім «злякатися»: спочатку погані передчуття, смерті; потім — дивні сни; опісля — перетворення, відьми, характерники...

Що стосується вовка: словники тотемів стверджують (а ми в романі переконаємося), що серед Духів тварин Вовк символізує глибокий зв'язок з інстинктами, інтуїцією, волелюбністю. Тотем Вовка наділяє гострим розумом, аби знайти вихід у вирішенні важливих питань. Він чує загрозу і розпізнає наміри інших, а також допомагає розібратися у власних почуттях і діях. Тому назва «Аркан вовків», як на мене, вдало відображає головні завдання твору:

«Звір — твоя сила і твоя слабкість. Тримай його на припоні та ніколи не дозволяй йому взяти гору. Звір постійно ховається у присмерку свідомості. Досвідчений хижак завжди терпляче вичікує... Навіть якщо на те підуть десятиліття. Вичікує миті слабкості, коли ти перетворишся під час душевного потрясіння, емоційного збурення, чи коли жадаєш завдати болю, забрати життя, втрачаєш владу над власними почуттями... А він тільки підбурить. І тоді, коли не буде сили та бажання опиратися, Звір проковтне тебе та назавжди візьме гору...»

Павло Дерев'янко дебютував зі своєрідною фантасмагорією на українську історію та політичну дійсність, дія якої відбувається у вигаданій країні, але ми легко можемо провести аналогію з трагічними та звитяжними сторінками українства. Країна символічно зветься Українським Гетьманатом. Автор вишукує джерела споконвічних людських інстинктів: боротьби за владу як між окремими особистостями, так і на теренах державотворення, які пов'язані та сплетені між собою підступністю та шляхетністю, жертовністю та прагматизмом:

«Ти народився того дня, коли вовк ковтає сонце», — розповідала Соломія. Малий Северин уявляв, як чорний вовк, такий великий, що затуляв тулубом половину неба, стрибає на блякле зимове світило, як воно тріщить в його іклах розміром із гори, розпадається на помаранчеві уламки, западає темрява, вовк гупається на землю, все навколо трясе від його ваги: річки виходять із берегів, дерева вириває з коренем, падають хати у селах та містах. Вовче черево ледь світиться, бо сонце пече йому живіт зсередини, вовк виє так голосно, що сніги сходять з гір, вуха закладає, а у відповідь на його плач серед темряви народжується місяць...»

Мета головного персонажа — стати Характерником і лицарем Сірого Ордену. Прихований сенс твору полягає в тому, що кожна людина має можливість звернутися до «Потойбіччя», де живе дух відьмацтва та характерництва. З іншого боку — це аналогія пригод, які зараз у стримі, на кшталт Гаррі Поттера. Вони подані під соусом народних звичаїв та дохристиянських вірувань.

Роман легко читається. Оповідач не напружує дидактикою. Досить вдала діалогізація, незаяложені промовисті прізвища й прізвиська персонажів (Чорнововк-Щезник, Козоріз-Бриль, Деригора-Павич тощо), реалістично-романтичні описи природи...

Яскраво представлені не лише пейзажі, а й місто — ці описи подекуди відображають стан головного героя. Динамічність подій, стрімкий сюжетний розвиток дають відчуття завершеності, хоча даний текст — нон-фінальний. Тож чекаємо наступних книг. Адже тема особистого вибору людини, яка йде за покликом серця, — особливо актуальна в контексті сучасних реалій і є лейтмотивом роману Павла Дерев'янка.

Містична проза «Аркан вовків» немов відкриває завісу таємниці перед читачем, пов'язуючи його зі Всесвітом, змушуючи відчувати своє призначення, і допомагає в пошуках самого себе в країні, що схожа на викривлене задзеркалля...

Підсумовуючи сказане, не можу не згадати приховану філософію, яка закладена у творі, а саме про діалектичне пізнання «формальної свободи» і «морального обов'язку». В «Аркані вовків» вони прописані не як окремі сутності, а як моменти буття дійсної свободи. Ці «моменти» — абстрактні, проте вони не можуть існувати одне без одного, як і література без справжнього письменника...

Леся Мудрак,

письменниця, громадська діячка

Присвячується захисникам і захисницям України

Пролог

Нічний ліс завмер, уповитий тенетами потойбічної німоти.

Хащею сунули двоє чоловіків. Тихі кроки та зрідка промовлені слова, підхоплені луною, розтинали загусле повітря, летіли над чагарниками, бриніли між стовбурами, тріпотіли на листі, аж доки не згасали ген за кронами — і поверталася моторошна тиша.

— Ти йтимеш дорогою болю та крові. Чи бажаєш іти далі? — пролунало перше питання.

Він може відмовитися.

— Так.

— То йди.

Северин рушив уперед, ступаючи виважено та обережно, аби не