Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

перечепитися за лапате гілля чи підступний корінь. Крокував, допоки Захар, який ішов слідом, не зупинив другим питанням:

— Ти житимеш чужинцем серед людей. Чи бажаєш іти далі?

Вороття не буде.

— Так.

— То йди.

Відповідь мусила прозвучати твердо, гордовито й упевнено, але юначий голос здригнувся. Нічний холод обпікав шкіру, глидав м'язи, в'їдався аж до кісток, а Северин мав на собі самі тільки штани, підперезані чересом із чорної шкіри. Черес був із трьома пряжками: дві — оздоблені простими залізними застібками, а третя, найвища, мала литу бронзову клямру з випуклим тризубом посередині.

Минув час — хвилини, години, роки сліпого походу через принишклий ліс — допоки не пролунало третє питання:

— Ти проклятим останешся назавжди. Чи бажаєш іти далі?

Все можна завершити просто зараз. Але як він подивиться батькові у вічі?

— Так.

— То йди.

Він погодився тричі: скоро почнеться ритуал.

Від пов'язки на очах решта відчуттів загострилася. Джура чув найслабший хрускіт хмизу під ногами, відчував найменшу крижану травинку між пальцями, розрізняв найтонший аромат з букету свіжого лісового зілля. Невдовзі запахло димом, почулося тихе потріскування вогню — вони прийшли. Северин завмер біля ватри, вмиваючись хвилями живого тепла.

Найважливіша ніч у його житті. Ніч, якої він чекав із дитинства. Ніч, яка змінить його назавжди.

Захар обережно прибрав пов'язку з очей юнака. Коли зір пристосувався, Северин розгледів навколо багаття інших: ліворуч Соломія тримала велику срібну чашу, а праворуч невідомий священик православної церкви міряв її похмурим поглядом. Відьма на зирки не зважала, стояла гордовито і врочисто, вбрана у зґарди та чорну сукню, а місячне сяйво гралося темним водоспадом її волосся. Соломія підморгнула Северину та ледь помітно всміхнулася.

Без бриля, у повному лицарському строї, Захар мав незвичний вигляд: чорний жупан, кунтуш, характерниць-кий черес із трьома клямрами — бронзовою, срібною та золотою. Він зайняв місце навпроти Северина та проголосив:

— Тричі ти дав згоду та прийшов до останнього роздоріжжя. Якщо плекаєш бодай найменший сумнів — іди геть! Або... Стань на вовчу стежку — та гідно прийми обрану тобою долю!

Голос учителя, зазвичай тихий і м'який, лунав холодно та безпристрасно. Темні очі дивилися відчужено. Відблиски вогню переливалися на золотому обрисі Мамая, вигаптуваному на чорному кунтуші біля серця.

Остання нагода зупинитися.

Але він не розчарує батька. Не зрадить пам'яті мами. І продовжить їхню справу.

Северин не ворухнувся, сподіваючись, що жоден нерв на обличчі не виказав його хвилювання.

— Ти лишаєшся, — сказав учитель. — Так і бути.

Джура голосно видихнув крізь зуби: він тільки-но власноруч спалив останній міст.

Захар кивнув священику. Той був невисоким, нижчим за Северина, з рідким волоссям і такою ж ріденькою борідкою. Помітно нервував.

— Ти хрещений, сину мій? — спитав, наблизившись.

— Так.

— У православному храмі чи в папістів?

— У православному.

Піп схвально кивнув і придивився до грудей Северина.

— Проте не носиш хрестика... Гм. Бажаєш сповідатися?

— Ні.

Северин ледь не розсміявся. Сама навіть думка про каяття серед нічного лісу в товаристві відьми та характерника видалася блюзнірством.

— Ти вирішив пожертвувати своєю безсмертною душею заради захисту інших, — урочистий початок промови зіпсував дим, який раптом повалив священику прямо в обличчя. — Це... кхе-кхе, воістину самопожертва, гідна доброго християнина. Але я не можу відпустити гріхи, кхе-кхе, без сповіді, а якщо їх не звільнити, вони лишаться тягарем на твоєму серці. Ти певен, сину мій?

— Певен.

Священик зітхнув, протер сльозаві від диму очі, перехрестив юнака тричі та простягнув розп'яття. Северин торкнувся губами холодного образу закатованого чоловіка. Піп не витримав, зробив кілька кроків убік, проте дим негайно рушив за ним, що було дивно з огляду на цілковите безвітря.

— Благословенний будь, кхе-кхе, раб божий Северин. Нехай що трапиться з тобою далі... Лишишся ти рідним дитям в очах Його. Амінь.

Із цим напуттям святий отець ще тричі перехрестив юнака, та, не озираючись, поквапився геть від галявини, бурмочучи молитву. Дим вирівнявся і побіг, як належить, угору.

Зачулося кінське іржання та стукіт копит — священик поїхав.

— Чинити так було зовсім необов'язково, Соломіє, — буркнув Захар, підкинувши хмизу до багаття. — Продовжуємо.

Її обличчя, лукаве мить тому, стало серйозним, погляд зосередився на джурі. Відьма наблизилась до Северина, мовчки простягнула широку чашу з тьмяного срібла. Чаша була важкою, древньою і холодною, а невідомий трунок — густим, солодкавим і пряним. Северин пив неквапно, поволі, з насолодою тамуючи спрагу. Соломія обійшла його за спиною та обережно накинула на голі плечі пошматоване вовче хутро. Коли джура віддав їй спорожнілу чашу, жінка повернулася на своє місце біля багаття.

Захар тим часом скинув кунтуша, засукав рукави жупана та витягнув із піхов на чересі ніж зі срібним лезом.

— Підходь.

Швидким помахом він розтяв ліву долоню та передав ножа Северинові. Той повторив за вчителем, потому вони взялися порізаними руками — долоня до долоні, кров до крові — і завмерли так над високим полум'ям. Юнак стискав скривавленого ножа у правиці. Серце тріпотіло й билося, наче полонений дикий птах, тіло здавалося чужою домівкою, де Северин був небажаним гостем.

Захар урочисто промовив перший рядок клятви. Северин набрав більше повітря та повторив якомога голосніше:

— Най вогонь і кров стануть свідками моїм словам.

Краплі змішаної крові зірвалися в полум'я, ватра зашипіла і сколихнулася, почувши заклик.

— У ніч я ступаю на вовчу стежку. Тіло моє готове.

Від хвилювання Северину перехоплювало подих.

— В імлі я бачу тіні, їхні очі вдивляються в мене. Воля моя непорушна.

Навколо виросли тіні, простягни до них довгі тонкі мацаки.

— У проклятті я не знайду спокою ніколи. Серце моє чекає.

Серце у відповідь взяло такий шалений темп, що, здавалося, от-от розірветься.

— Най стежка веде мене між війною та