Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Вона бачить сни, які не належать їй. Він – тінь, що танцює між світами. Коли молода балерина Софія переїжджає до старого маєтку в Карпатах, щоб готуватися до важливого виступу, вона починає бачити дивні сни. У них вона танцює з незнайомцем, а світ навколо – не схожий на жодну з відомих їй епох. Щоночі цей танець повторюється, змушуючи її сумніватися, чи це просто сон, чи щось більше. Але одного разу тінь зі сну з’являється в реальному світі… І Софія розуміє, що вона – ключ до давньої історії кохання та прокляття, що триває століттями.

ВСТУП

Маєток Левицьких, 1823 рік. Бал Чорних Зірок.

Музика, сміх, дзвін кришталевих бокалів.

Маєток височів серед туманних карпатських пагорбів, немов зачарований замок, загублений у часі. Його темні вежі тонули у передгрозовому небі, а старі кам'яні стіни, порослі плющем, здавалися мовчазними свідками чужих таємниць. Нічний вітер перебирав листя дерев, шепочучи щось стародавнє, забуте.

Але всередині…

Всередині майже не було місця для темряви. Бальна зала маєтку Левицьких сяяла тисячами вогників. Величезні люстри, прикрашені кришталевими підвісками, розкидали по стінах мільйони блискіток, немов зірки, що впали з неба. Паркетний залив блищав від свіжого полірування, і в його деревині, відблискували великі дзеркала, обрамлені позолотою, в яких відбивалися вальсуючі пари. Дами в розкішних сукнях із шовку та оксамиту та темні фраки чоловіків. Повітря було напоєне ароматом жасмину, що вирував у квіткових композиціях на столах, та воскових свічок, які плавилися, наповнюючи залу теплим, медовим світлом.

Залою лилися  звуки старовинного вальсу.

Гості, що заповнили бальну залу, здавалися частиною великого театрального дійства. Дами в пишних шовкових сукнях, розшитих золотими візерунками, ніби пливли у танці, наче лебеді на темній воді. Їхні віяла розкривалися та закривалися у витонченій грі флірту, а коштовності на шиї мерехтіли, мов зірки.

Чоловіки в темних фраках та білосніжних рукавичках рухалися з бездоганною грацією, приховуючи за витонченими манерами свої справжні наміри. Дехто з них спостерігав за іншими хижим поглядом, ніби цей бал був не лише розвагою, а й ареною для давніх інтриг.

Графи та барони говорили пошепки, обговорюючи нові союзи та небезпечні угоди. Молоді офіцери в парадних мундирах сміялися, збуджено перешіптуючись про дуелі та політичні чвари. А старі аристократки, приховуючи саркастичні посмішки за мереживними хустинками, спостерігали за молодими дівчатами, ніби оцінюючи їх, як майбутні шахові фігури у грі шлюбу.

Посередині зали кружляли Катаріна та Даміан.

Її легка сукня з ніжного атласу, блідо-блакитного, як передсвітанкове небо, хвилями спадала до підлоги, немов вода, що стікає по гладкому камею. Темні кучері, вплетені в складну зачіску, розсипалися на плечі, обрамляючи її обличчя, яке сяяло, як місяць у повні. Він вів її у танці впевнено, його рука міцно тримала її за талію, але погляд був занепокоєний, немов він відчував, що щось невидиме наближається.

— Ми маємо тікати, Катаріно. Сьогодні вночі, поки ніхто не помітив, — прошепотів він, нахилившись до неї так близько, що її серце забилося частіше.

Вона заплющила очі, на секунду притискаючись до нього, відчуваючи тепло його тіла через тонку тканину сукні.

— А якщо нас спіймають? — її голос був ледве чутним, немов вона боялася, що слова можуть стати реальністю.

— Я не дам йому тебе забрати, — відповів він, сильніше стискаючи її руку.

— Ти ж знаєш, що він не відступить…— прошепотіла Катаріна.

Його очі блиснули.

— Якщо залишимося тут, він зламає тебе. Як усіх, хто був до цього, — і в його голосі почулася рішучість, яка змусила її повірити, що все буде добре.

Вона знала, що Даміан правий. Януш Вельський ніколи не програвав.

Та вони не помітили, як Вельський, їхній тіньовий переслідувач, стояв біля колон, стискаючи келих у руці так сильно, що здавалося, кришталь ось-ось трісне. Його очі, темні, як безодня, палали люттю. Він давно все зрозумів. Його пальці нервово барабанили по бокалу, а губи склалися в тонку лінію.

Він дав знак слугам, і ті, мов привиди, непомітно зачинили двері, відрізаючи шлях до втечі.

Даміан встиг зробити лише крок у напрямку виходу, коли Януш перегородив йому шлях. Його фігура, висока і моторна, виглядала загрозливо, немов тінь, що нависла над ними.

— Як зухвало, — його голос був рівним, але кожне слово било, як удар кинджала. — Музикант, який вирішив, що може торкнутися того, що йому не належить.

— Катаріна не річ, Вельський, — відповів Даміан, його голос був спокійним, але в очах блищав вогонь.

— Тоді доведи це, — прошипів Януш.

Раптово він вихопив зі свого поясу кинджал. Лезо блиснуло у світлі люстр, немов холодний блискавка.

Катаріна закричала, її голос рознісся по залі, але ніхто не встиг зреагувати.

Даміан не встиг ухилитися. Лезо впійшло в його тіло з м'яким звуком, і раптово біла сорочка забарвилася в червоне. Він похитнувся, зробивши крок назад, його обличчя спотворила гримаса болю.

— Ні! Ні, Даміане! — Катаріна схопила його, її пальці впійшли в його плечі, сльози котилися її щоками, змішуючись з пудрою.

Даміан торкнувся її обличчя. Його пальці були холодні, немов вже належали іншому світу.

— Танець триває вічно… — прошепотів він, його голос був слабким, але повним ніжності.

— А кохання — між світами…

Його тіло обм’якло, і він повільно опустився на підлогу, залишаючи за собою кривавий слід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍