Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Розділ 3. Сон, що занадто реальний

 

Софія не могла заснути. Вона не могла зрозуміти, що не так. Чи то ліжко, занадто, м’яке. Чи маєток занадто беззвучний.  У цій тиші вона все ж таки  чула щось ще. Немовби хтось ходив поверхом вище… або шерех тканини ковзав підлогою, немов у танці і, здавалося , в темряві щось ніби чекало.

Її пальці стиснули ковдру. Незрозуміле хвилювання охоплювало її, але разом із ним з’явилося ще одне відчуття — очікування.

Вона заплющила очі, відчула, як повітря пахне восковими свічками та старим деревом, і сон накотився на неї, як темна хвиля.

Їй наснився бал.

Тихо лунала музика, але всередині неї було щось дивне: нотки звучали, ніби їх грали не на звичайному інструменті, а на чомусь живому.

Вона стояла у бальній залі, освітленої сотнями свічок.

На ній була сукня, що належала іншій епосі—вишукана, мерехтлива, немов зіткана зі світла і тіней. Тонкий шовк ніжно торкався її шкіри, а золотисті нитки, вплетені у тканину, виблискували в м’якому світлі канделябрів.

Корсет щільно облягав її стан, підкреслюючи витончені лінії фігури, а довгі рукави, оздоблені тонким мереживом, нагадували крильця старовинних ляльок. Спідниця спадала каскадом, легко торкаючись підлоги, і щоразу, коли вона рухалася, тканина переливалася, змінюючи відтінки від глибокого смарагдового до насиченого сапфірового.

Коли вона зробила крок уперед, то відчула, як сукня здається знайомою, ніби вона вже носила її колись…Десь далеко у пам’яті промайнув спогад—та сама зала, те саме світло, те саме відчуття, що її чекають.

Свічки горіли у високих канделябрах, а дзеркала вздовж стін відбивали примарні відблиски гостей, що кружляли у танці. Але обличчя цих гостей були розмитими — ніби вони існували лише наполовину.

І тоді вона побачила його.

Він стояв трохи осторонь від інших танцюючих пар, занурений у півтінь, ніби світло навмисно оминало його постать. Високий, у бездоганно скроєному чорному фраку, що підкреслював його статуру. Гладка тканина темного кольору поглинала світло свічок, роблячи його схожим на силует із іншого світу. Але найбільше Софію зачепили його очі.

Темні, глибокі, мов ніч над Карпатами, вони дивилися на неї так, ніби знали її. Не просто зараз, у цьому моменті — знали її завжди.

Вона відчула дивний трепет у грудях. У його погляді було щось більше, ніж просто впізнавання. Це були спогад про неї.

Він рухався з незворушною грацією. У цьому було щось від хижака, але без загрози — лише впевненість у кожному кроці.

Його обличчя було аристократичним: чітко окреслені вилиці, прямий ніс, трохи різкі, але гармонійні риси. Не холодні. У його виразі читалася тінь ніжності, щось, що Софія не могла одразу розгадати.

На обличчі він носив маску — чорну, гладку, яка закривала верхню частину обличчя, залишаючи відкритими лише вуста. Його темні очі дивилися на неї так, ніби вони знайомі все життя.

— Ти прийшла… — прошепотів він, а його голос торкнувся її шкіри, як легкий подих вітру.

— Хто ти? — спитала вона, але він не відповів.

Простягнув до неї руку, і Софія, не вагаючись, торкнулася його пальців.

Її долоня торкнулася холоду. Вона навіть стиснула губи, але цей холод не відштовхував. Та, коли їхні долоні зімкнулися, хвиля тепла пройшла крізь неї, змушуючи серце забитися швидше.

Вона знала цей дотик. Не могла пояснити як, але знала. І тоді він повів її у танець, який почався легко, наче її тіло пам’ятало ці рухи. Здавалося, що це не вперше, ніби вони вже кружляли в цьому вальсі сотні разів, у різні епохи, у різних тілах.

Вона відчувала, як його рука на її талії притискається сильніше, ніби боячись, що вона зникне.

Софія вдихнула — і відчула аромат. Жасмин…Так пахла ніч. Так пахли спогади, які вона не могла згадати.

Але раптом щось змінилося — музика стала тривожною, дзеркала затремтіли, а свічки почали гаснути одна за одною. Її нога ковзнула по мармуровій підлозі, і на секунду вона відчула, що провалюється в порожнечу Його обличчя змінилося, і в його очах з’явився біль.

Музика все ще лунала, але щось у ній змінилося.

Вальс більше не здавався легким і граційним—тепер у ньому було щось тривожне. Свічки у залі почали мерехтіти, їхнє полум’я похитнулося, а дзеркала, що тягнулися вздовж стін, здригнулися, ніби від якогось невидимого поштовху.

Софія на секунду відвела погляд від чоловіка, з яким танцювала. І саме в цей момент у віддзеркаленні вона побачила когось іншого.

За її спиною стояв високий чоловік у темному плащі. Його обличчя було чітким, знайомим, але чужим водночас. Темне волосся, холодний, проникливий погляд.

Він дивиться на неї!

Софія різко обернулася — але нікого не було. Лише порожній зал, тіні на підлозі та звук її власного пришвидшеного дихання.

— Ти повинна пам’ятати... — голос чоловіка, з яким вона танцювала, змусив її повернути голову.

— Що пам’ятати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍