Ален Стеллс - Ті ж самі енокі, Ален Стеллс

Розділ 4

Першим ділом мчу у душ, щоб змити з себе весь бруд. Потоки теплої води змивають з мене лісове болото, але думки про дівчину з ангельським ім'ям, та дещо чортячим характером, мене не полишають. Цікаво чи зайде в гості як і обіцяла? Стою в душі ймовірно довгенько, бо вже почала йти холодна вода…певно, бойлер вичерпав свої запаси. А ще ж треба гриби смажити. Але смажаться мої мізки від думок про Ангеліну. І треба ж так вляпатися…і це я не про болото, завжди варто уточнювати! Не встиг я й одягтися як почув стук у двері. Загасав по кімнаті в пошуках бодай чистих трусів. А хтось товче все наполегливіше. У мене починається паніка, аби не зайшли. Тільки про це подумав, як двері відчинилися, а на порозі…Ангеліна. З якимось кошиком. З несподіванки, побачити мене в такому вигляді, вона кидає кошик і вибігає за двері, ну а я нарешті знаходжу чисту білизну. Поспіхом одягаюся. Халепа! Халепа! Халепа! Хутко одягаю на себе весь інший одяг і біжу до дверей, в надії, що вона ще там. Відчиняю.

— Е-е-е…ну ти заходь, раз зайшла, — недолуго всміхаюся. Вона змірює мене з ніг до голови, але таки проходить, — Ти…ти…

— Ти хочеш запитати чи встигла я побачити твій грибочок? — хіхікає Ангеліна. А мене заливає рум'янцем. Це був ще один крок до нашого зближення, і це не просто швидко. Це прям лавина. 

— Просто під рукою не було кошичка, щоб його сховати, — виправдовуюся недолуго всміхаючись. Ангеліна починає реготати, а потім відповідає:

— А чого ж двері не замикаєш?

— Ну у нас в селі ніхто дверей не замикає, хіба що на ніч, — стенаю плечима. 

— Ну так уже й ніч скоро…чи ти чекав кого? 

— Ні…нікого.

— Навіть мене? 

— Тебе…— Ангеліна просто захоплює мене зненацька, і я гублюся, що ж їй відповісти, — Чекав, але не сьогодні.

— Не правильна відповідь, — зухвало усміхається, — Мало бути - тебе я чекаю завжди! — її рішучість і сміливість дещо вибиває мене з колії, її слова як удар під дих.

— Що в кошику? — переводжу тему, і думаю як же вона встигла так швидко помитися і навіть волосся висушити. 

— Не проліски і не гриби. Це моя тітка Оля пиріжки спекла…вирішила тебе пригостити. Так би мовити, подяка за порятунок, — привітно всміхається до мене Ангеліна. Відмічаю про себе, що їй дуже личить посмішка. 

— А дякую….тоді може по горняті чаю? 

— Не відмовлюся. 

Струмочки прохолодної води стікають з мого волосся і течуть під футболку. Не люблю ходити з мокрою головою, але ж не буду я свій час витрачати на те, щоб висушити волосся. 

— У тебе вся спина мокра! — помічає Ангеліна, — Маєш фен? Треба висушити волосся.

— Та саме висохне, — кидаю недбало.

— Зараз зима, не варто ходити з мокрою головою, а то ще просквозить. А ти і так вже дивакуватий, куди ж ще більше? — хихоче Ангеліна, ставлячи кошик з пиріжками на стіл, поруч з моїми грибами, — То є фен? 

Мовчки повертаюся до ванної і приношу звідти фен. Вмикаю в розетку і приймаюся сушити волосся, аж раптом відчуваю, як її долоні торкаються моїх. Красуня забирає в мене пристрій і шепоче мені на вухо, від чого струм біжить тілом:

— Давай я.

Глитаю, але таки віддаю той фен. Від перехвилювання починає боліти голова. Думаю чи є вдома Ібупрофен? 

— Я перукар, тому для мене висушити комусь голову це звична справа, — говорить, а я думаю, що фраза — висушити комусь голову звучить дуже навіть двозначно. Посміхаюся від цієї думки.

— Висушити комусь голову, це я в прямому сенсі, — наче прочитала вона мої думки, — Завжди варто уточнювати! — додає і вмикає фен. Потік теплого приємного повітря огортає мою голову і я аж прикриваю повіки. Відчуваю як її пальці торкаються моєї потилиці і ніжно прочісують пасма. Ніякі галюциногенні гриби й поруч не стояли з цією насолодою! Але, якщо по правді, то таких грибів я ніколи не куштував, завжди варто уточнювати! 

— Ну що, хоч тепер ти не думаєш про гриби? — хихоче вона мені на вухо…Ну якщо упустити той факт, що я тільки що думав про мухомори, то так…зараз я думаю лиш про неї. 

— Зараз мені не до грибів, — відповідаю щиро, бо так воно і є. 

— Нарешті адекватні думки про неадекватну дівчину? 

— Ну щось таке, — регочу, а сам думаю, що хай би те волосся ще довго було мокрим. 

— Насправді вже майже все. Гляди, яку я тобі шевелюру надмухала, — чую її смішок, і тихенько розчаровано зітхаю. Попросив би ще спину висушити, але футболка вже теж давно висохла. Йду до дзеркала, своє відображення мені подобається, але ще більше подобається її. Ще більше подобається вона…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍