Ален Стеллс - Ті ж самі енокі, Ален Стеллс

Ангеліна їхала до тітки в село, але застрягла на лісовій дорозі. От халепа - подумалось дівчині. Проте найбільша халепа сталася тоді, коли з лісу з'явився незнайомець. Хлопець стверджував, що збирав гриби. Проте які гриби ростуть узимку? Схоже на те, що Стас не збирав їх, а вживав. І взагалі, якщо він грибник, то де його кошик?

Розділ 1

Я вийшла з автівки, відчайдушно гепнувши дверцятами. Болото неприємно хлюпало під моїми зимовими челсі. Квяк-квяк. Таки застрягла, от же ж халепа! Важко зітхнувши, роззирнулася. Навколо ліс, болото і я. Ну і моя машина, яка, хай їй грець, застрягла в багнюці. Вирішила гепнути ногою у переднє колесо, ніби це могло щось змінити. І це змінило. До розпачу додався біль у великому пальці, що пульсував так, що аж в мізки віддавало. 

От, добре мені моя бабуся говорила - не шукай легких і швидких шляхів. Але я була б не я, якби не вирішила скоротити шлях аж на двадцять кілометрів через лісову дорогу замість траси. Скоротила і дорогу…і життя. Я ж тут не помру? Можна залишити машину і податися пішки, але ні. Тільки купила авто, а якщо хто вкраде чи поб'є? Я не хочу так ризикувати. 

А все через те, що зима поводить себе зовсім не по зимовому! Ну де таке бачено, щоб у кінці січня плюсова температура була! Я вже мовчу про відсутність снігу. От і порозвозило усі дороги по саме не хочу. Знову важко зітхаю, опираючись на капот. Заплющую очі, так і хочеться розридатися. 

— Якісь проблеми? — аж підскакую від чужого чоловічого голосу, що назрів просто ні звідки. Озираюся. Позаду мене стоїть якийсь хлопець з каптуром на голові. Весь в чорному, в якихось гумаках. Зважую, що ж йому відповісти, адже вигляд незнайомця довіри не викликає. 

Вечоріє, скоро стане геть темно. Мобільник здох, та власне з нього й користі не було б, бо мережа тут теж не тягне. Подумаємо логічно, якщо цей хлопака хороший, то моє становище покращилося, але якщо він не хороший, то моє становище стало вкрай паскудним! 

— У мене чи у вас? — глитаю, але сама руки войовниче закладаю на грудях, ніби це я тут контролюю ситуацію. 

Незнайомець, зрештою, знімає свій каптур і я бачу його обличчя. Ну нічого такий гад. Чого ж плазує по лісі в такій порі та для чого? 

— Я Стас, — всміхається, простягаючи мені руку, — І вважайте я вас спас, – звучить його жарт якось вкрай недолуго. Але все ж тисну йому руку у знак ввічливості, але точно не подяки. Ще немає за що йому дякувати! 

— Ангеліна, – озвучую своє ім'я, всміхаючись геть нещиро, але Стас схоже цього не розуміє, бо посміхається ще ширше. Може він який нездоровий цей Стас, що мене спас, — А ви що тут робите? — вирішую запитати, те, що мучить мене з початку зустрічі.

Бо ж може цей Стас який маніяк. А вони завжди такі..трохи того, відлюдники, чи як сказати. Шастають по всіляких малолюдних місцях, прикриваючись тим, що нестерпно люблять природу. Люблю природу в будь-яку погоду! Угу, знаємо ми таких, не даремно детективи полюбляючи читати. Зараз нападе мене, зґвалтує, а потім залишить моє ще тепле тіло в багажнику моєї ж холодної машини. Глитаю і відганяю ці гнітючі думки.

— Гриби збираю, – смикає губами хлопець.

Угу, гриби! Узимку! Ну добре, що не проліски! Так я йому і повірила.

– Гриби? – закладаю руки на грудях, таким чином виявляючи свою недовіру до нього. Точніше повне невір'я у його слова. 

— Ну так, — стенає плечима хлопець, наче в цьому немає нічого незвичного.

Ні, не схожий він на маніяка і на ґвалтівника теж. Наркоман схоже. Точно нарік якийсь!

— І як знайшли…гриби? — запитую, а сама подумки оцінюю ступінь його адекватності. Схоже знайшов він ті гриби, і уже, мабуть, і з'їв кілька штук, — А кошичок де? — атакуючи новим запитанням.

— Та є все, он там залишив коло стежки, – вказує кудись пальцем, ймовірно, щоб виглядати переконливішим. Я навіть удаю, що дивлюся у вказаному напрямі, проте нічого там немає. Ні кошичка, ні тим паче грибів. 

Намагаюся пригадати які ознаки того, що людина під чимось, так би мовити. Мабуть, незв'язна і нелогічна розмова, може бути агресивність чи навпаки апатія, короче людина відверто несе бред, а це він і є! Зіниці…які ж вони там мають бути розширені чи навпаки, — подумки роздумую і сама не помічаю як впиваюся чіпким поглядом в його очі, від чого вже Стасу стає якось ніяково і він дає два кроки назад від мене.  

— Слухайте, а ви…ви нічого бува, не вживали забороненого? — падає на мене його запитання, як грім на голову! Псих! Мало того, що сам чогось обнюхався чи об'ївся в тому лісі, так ще й мене за наркоманку тримає. 

— Я адекватна людина, і сюди не по гриби приїхала! – випалюю у відповідь, а Стас здається починає розуміти причину мого збентеження. 

— Не вірите, що я гриби збирав? — запитує Стас і демонстративно закладає руки на грудях, явно копіюючи мене, — Ходімо я покажу, — говорить і хапає мене за руку і тягне…не на стежку, як він раніше казав, а зі стежки. До самого лісу тягне. Лиш тепер у цьому поспіху помічаю на його поясі ніж. Ні. він не ґвалтівник і не наркоман, а справжнісінький вбивця. Халепа, халепа..халепа! Судомно думаю, що ж я можу вдіяти у цій ситуації. Може вхопити того його ножика і першою напасти. Хто знає, що там в тому лісі, може які його спільники. Тоді вже в мене точно ніяких шансів на порятунок. Та поки думки змінюють одна одну, ми таки доходимо до того самого кошичка. Кліпаю очима кілька разів, бо на мерзлому мохові, посеред лісової стежини й справді стоїть кошик, а в ньому гриби! Очманіти.

 

###

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍