Ален Стеллс - Ті ж самі енокі, Ален Стеллс

Чую як за кілька хвилин Ангеліна вимикає двигун і підходить до мене. Намагаюся розчистити очі до її приходу. 

— Ого, це я тебе так? — це вона щиро дивується чи таки навмисне вдає із себе дурненьку? А на дурненьку вона не схожа, тож, мабуть, це відверте знущання з її сторони. 

— А є ще якісь варіанти? — випльовую відповідь з залишками багна. 

— Ну у тебе багато дивних звичок, можливо обмазування брудом одна з них? — примружує очі Ангеліна, але видно, що хоче хіхікати. Та вона знущається! Ні, щоб вибачитися, так ще мене робить винним, і знову приписує клеймо “неадеквата”. 

— А знаєш, — розгнівано хапаю свої грибочки, — Розбирайся сама! — удаю із себе ображено, може хоч це пробудить в ній людяність і змусить переглянути свою поведінку. 

— О, а як же Стас і я вас спас? — прилітає мені у спину, — Адекватні люди слова на вітер не кидають. Ну а поки я не бачу ні власного порятунку, ні…

Нахабна! Просто нахабна! Так і хочеться заткнути їй рота порцією своїх грибів. Або багнюкою, якою вона мене нагодувала. 

— Послухай, — підходжу до неї розгніваний і зупиняю на пів слова. Ні, таки розумію, що хочеться заткнути рота цій нахабі зовсім не грибами, і не багном, а поцілунком? Та що то таке зі мною? Може то була не глива? — Я…

— Що ти…, — кліп-кліп…тремтять її повіки. Хлюп-хлюп — видають її Челсі, в яких вона переминається з ноги на ногу. 

— Я сідаю за кермо, а ти штовхай! — випалюю, і знову прилаштовую свій кошик де інде. 

— Нахаба! Просто нахаба! — чую її обурення й усміхаюся. Треба ж таке, а вона вже і думки мої читає. Вважай ще вищий рівень стосунків! Але потім прибираю свою дурненьку посмішку від вуха до вуха і кажу собі — агов, наркоман, вгамуйся! Відкинь всі неадекватні думки про цю неадекватну. 

— Ти там заснув чи що? — чую її обурення, і нарешті заводжу двигун. Стараюся обережно давити на газ, бо ж не хочеться її теж обтряскати. Але й машину треба якось витягти. І от як бути? Хоч роз'єднайся! Зрештою трішки більше підтискаю і машина, нарешті, рухається вперед. Задоволено глушу двигун і з фірмовою посмішкою виходжу до Ангеліни. Але от на ній геть посмішки немає. Зате те є багно, таке ж як і на мені. Це і веселить і лякає мене водночас. 

— Ого, це я так тебе? – знущально запитаю, про що відразу ж шкодую. Але все ж регочу собі під носа…вголос не наважуюся. Пауза щось занадто затягується і й не знаю, що думати: — Ну слухай у мене не було вибору, або ти або машина. 

— На майбутнє знатиму, що для тебе в пріоритеті, — гордо заявляє Ангеліна і просто проходить повз. 

Ого, а ось це вже серйозна заявка не просто на майбутнє, а вважай на наше теперішнє. Нічого собі, оце розмах у неї. А ще мене наркоманом називала! 

— Чого застиг, їдеш зі мною чи як? — запрошує до себе в автівку. 

— Ну, якби не я, то ти могла б залишитися зі мною у лісі, — заграю до неї очима. Мої брови хаотично бігають то вгору, то вниз…а вона стоїть з кам'яним лицем. Точно наркоманка без емпатії! Зате з симпатією до мене, або ж вона мене просто ненавидить? Або ж вона навмисне це все підлаштувала і …і що і…— А ти часом не серійна вбивця? 

— А серійні вбивці отак взяли і відповіли тобі на це запитання ствердно, — пирхає, а думаю чого ж вона відповідає про себе у множині. Наркоманка? — Та адекватна я, сідай! — вже не запитує, наказує! Нахаба, просто нахаба!

###