Ліана Меко - Інша сторона, Ліана Меко

Вона говорила, що вони найкращі друзі. Вона говорила, що він потрібен їй. Вона говорила, що вони - двоє проти цілого світу, і ніколи не розлучаться. Вона говорила, говорила, говорила. І весь час брехала.

1

Чорна футболка стирчала на животі, як підстрелена, плечові шви стягувалися до самих ключиць. Виглядало це досить безглуздо. Владу загалом не було діла до того, як це виглядає, якби це ще не було так незручно.

Стягнувши футболку, жбурнув її за диван, а сам натягнув на тіло пом'яту спортивну майку. Кинув побіжний погляд у дзеркало, махнув рукою - зійде. Не вдягати ж толстовку у спеку - іншого чистого одягу в шафі не виявилося, а з того, що виявився, він якось несподівано виріс - надто роздався в плечах за літо, надто витягнувся.

Цікаво, чи змінилася Ліза...

Він не бачив її з останнього дня іспитів. Навіть не знав, як вона склала. Розпрощалися тоді якось надто поспішно, сумбурно - вона ніби поспішала кудись, навіть поговорити не встигли. Влад дзвонив їй кілька разів - хоч і дорого на домашній, а все одно дзвонив (Лізка мобільник так і не завела - принципова така). Та тільки застати її ніяк не міг. То не відповідав ніхто, то тітка невдоволено гарчала, що Лізи немає вдома. Навіть заходив до неї кілька разів, але теж не заставав удома. І чим же вона цікаво була зайнята? Де пропадала?..

Влад хвилювався. З кожним новим днем, коли не виходило побачити подругу, думки тривожили дедалі сильніше: а раптом і вона теж, як Антон, вирішила завести особисте життя, раптом почала по побаченнях ходити, зустрічатися з кимось. Невже він втратить і її теж? Невже знову станеться те страшне, непоправне...

Заганяв глибше ці думки й переживання - ні, Лізка не така, вона стійка, витримає, не зірветься, не зламається... Та тільки почуття це недобре - нудотне, гидке - скільки не заштовхуй всередину, скільки не чини опір - однаково виривалося назовні, розповзалося по організмові важким темним павутинням, тягнуло жили, не давало нормально дихати.

Коли вчора нарешті вдалося додзвонитися, коли почув її голос - видихнув із невимовним полегшенням. І хоч розмова не клеїлася - Ліза знову кудись поспішала - але вона погодилася зустрітися, і від цього на душі потеплішало, а тілом розлився довгоочікуваний спокій.

Він сумував за нею. Сумував за спілкуванням. Крім неї в нього більше нікого не було. Але це його анітрохи не турбувало - її йому цілком вистачало. Вони були на одній стороні. Удвох проти цілого світу. Нерозлучний дует. Міцний тандем. Вони розуміли одне одного як ніхто. Через стільки пройшли разом, стільки подолали.... Навіщо йому хтось інший, коли в нього є Ліза - найкращий друг, майже частина його самого...

Він не потребував нікого, але дуже потребував її. І тому на сьогоднішню зустріч мало не біг. Прийшов ще задовго до призначеного часу і вже хвилин тридцять підпирав пам'ятник Тараса Шевченка. І чого це вона місце таке вибрала? - задумався тільки зараз, - занадто людне, і якесь... банальне чи що. Стереотипне. Тут же всі зазвичай зустрічалися. Якщо не знаєш міста, але треба призначити зустріч - сміливо призначай "біля Тараса", і ніколи не загубишся. Тут зустрічалися компанії й окремі парочки. Вічно юрмилася купа народу. І зараз теж, обліпили постамент як мухи, косяться в бік Влада і хихикають. Особливо он ті двоє - дівчина і хлопець: роздивляються без сорому, обговорюють і відкрито іржуть. Влад зиркнув у їхній бік, розтягнув губи в неприродній єхидній усмішці, уже руку підняв, щоб показати їм середній палець. Та не встиг.

Хтось із розльоту влепився у спину, потім різко схопив за руку і, смикнув, намагаючись потягнути вбік. Влад підірвався з переляку, хотів відштовхнути божевільну, яка вчепилася в нього мертвою хваткою, але раптом пролунав знайомий голос.

- Там... Харін... швидше... біжимо... - Задихаючись від бігу, прохрипіла Ліза, виблискуючи очманілими очима.

 Влад, нарешті впізнавши в божевільній подругу, без роздумів одразу ж кинувся слідом. Пояснювати йому не потрібно було. Із цим психом Харіним краще не зв'язуватися. Єдиний спосіб протистояти йому - тікати, якнайшвидше, бо зубів не дорахуєшся. Або ребер.

Забігли за поворот, вильнули, щоб збити зі сліду. У спину били хрипкі басовиті крики і прокльони. Голос наздоганяв.

Пірнули в провулок. Вискочили на дорогу.

- Трамвай! - Закричала Ліза, смикаючи Влада за руку. - Швидше!

Застрибнули у двері, що вже зачинялися, - Владу довелося розсовувати їх ліктями, щоб встигли, - і, тільки пробравшись у середину, пірнувши в густий натовп пасажирів, нарешті видихнули.

Влад покрутив головою, намагаючись вигледіти на дорозі Харіна, і тільки коли побачив його розлючену пику по той бік трамвайного вікна, переконався, що вони відірвалися, зміг нарешті перевести погляд на Лізу.

Ліза голосно видихнула, переводячи подих, уткнулася чолом у груди Влада і раптом розсміялася.

- Що за?.. - Горло Влада ніби здавило розпеченими щипцями, коли вона, регочучи, підняла голову, і він побачив її обличчя.

- Він у мене... каву виплеснув, окріп... скотина... - Задихаючись тепер уже від сміху, переривчасто видавала Ліза. - А я... наздогнала його і... перцю... в очі прямо... Як він верещав... точно свиня недорізана...

Ліза реготала, ледве не покочувалась від сміху. А Влад забув, як дихати. Дивився на неї й відчував, як тривога - огидна, нудотна, - знову шкрябається всередині, проситься назовні. Наполегливо так, уперто. І не відмахнутися цього разу, не засунути глибше.

Туфлі без підборів, вузькі штани, і біла сорочка, з величезною коричневою плямою від кави на грудях.

Так, ще раз. Сорочка. Біла!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍