Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

я прямую до своєї каюти. Мені уже здається, що тут занадто… тісно. Забагато людей, забагато емоцій. Не кажучи вже про відчуття того, ніби я щойно врятувалася від гільйотини з короткою стрижкою.

Веллер мав рацію; Я могла хотіти заробити собі ще місяць тут. Але наприкінці цього місяця не буде жодного продовження, жодного таємничого сигналу, за яким слід поганятись.

Я закінчила. Після цього більше ніякого корабля, ніяких чітких точок зірок на вічному чорному тлі, ніякого контролю.

І скрізь люди.

Від цієї думки паніка знову дряпає мої ребра, наче кігті.

Мені доведеться знайти житло. Якесь крихітне приміщення розміром з шафу, яке можна було б назвати домом, де я зможу почути, як кашляє мій сусід, наступні тридцять років, коли я човгатиму туди-сюди пітним, переповненим пабом між «домом» і моїм робочим місцем серед тисяч роздумів… і німих сторінок навчальних посібників для перегляду та висновків на основі мого “багаторічного цінного досвіду”. Мені лише тридцять три, майже тридцять чотири, а здається, що моє життя закінчилося.

Кейн йде за мною. Я відчуваю його позаду, його запитання перед тим, як він його вимовить. Я зупиняюся на порозі крихітної каюти. І все ще відчуваю в повітрі апельсиновий аромат чаю Лурдес.

«Я сказала, що у мене все гаразд», — кажу я. Якщо я зараз обернусь, Кейн буде на кілька кроків позаду, схрестивши руки на грудях і нахмуривши чоло від занепокоєння. За п’ятнадцять років я працювала з вісьмома різними командами, тридцять шість різних членів команди. Деякі більш вправні, ніж інші. Деякі… складніші. Залиште це останній команді, моїй останній ротації, щоб містити одну людину, яку я зустріла, з кращим детектором фігні, ніж мій, і моральним почуттям докору, щоб використовувати його.

«Я тобі не вірю», — тихо каже Кейн. “Поговори зі мною.”

Завдяки додатковій підготовці, як медик, Кейн знає про мене більше, ніж будь-хто інший на борту. Це має погіршити спілкування з ним. Люди, які чули мою історію, зазвичай не можуть стриматися, дивлячись на мене з огидою або сумішшю жалю та дошкульної цікавості, що межує з образою. Але Кейн інший.

Я перебуваю між бажанням розсердитися, відштовхнути та зміцнити свої довго охоронювані межі та бажанням зустрітися з ним, відкрити рот і дозволити словам виплеснутися. Останнє відчувається як фізична сила, що тисне на мої нутрощі. Я знаю, що він буде слухати, його погляд уважно прикутий до мене.

Від самої думки про це мої груди стискаються й зігріваються від емоцій.

А цього не повинно бути.

Я могла би звинувачувати в цьому тривалість цього останнього завдання або жахливу вразливість, яка виникає через те, що вас звільнили з єдиної роботи, яку ви коли-небудь любили. Можливо, я відчула би цей зв’язок з будь-ким із добрим обличчям і чуйним слухом, хто опинився поруч у найгірший момент мого життя.

Але зараз це трохи більше. За останні пару років я кілька разів чула, як Кейн і його дочка розмовляли у відеочаті. Теплота і ласка у його голосі викликала у мене сильний і небезпечний біль.

Кейн змушує мене відчувати себе кимось. Він змушує мене відчувати…

Ісусе. Чи є щось могутніше і небезпечніше за це?

Я стискаю тремтячі руки в кулаки, намагаючись не звертати уваги на вологий піт на долонях. «Мені нема що сказати, і у вас є робота». Неважливо, що це частина роботи Кейна, перевіряти нас. Особливо, коли один із нас, здається, схильний відштовхнутися в небуття.

Кейн зітхає. «Клер. Ти іноді лякаєш мене до біса, розумієш?»

Перелякана, я повертаюся, щоб подивитися на нього. «Чому?»

Він уважно дивиться на мене, і я змушую себе залишатися нерухомою під цим поглядом. «Це нормально засмучуватися тим, що все змінюється, турбуватися про майбутнє. Але у тебе?” Він хитає головою. «Я ніколи не зустрічав нікого, хто б настільки був сповнений рішучості довести, що йому байдуже. Це жахливо».

Слова Кейна вражають м’яку точку в моєму серці зі швидкою й болючою точністю, наче сильний удар,змушуючи мене відсахнутися, мої зуби приземляються на край мого язика й викликають здивовані сльози.

Але я розправляю плечі й піднімаю підборіддя, щоб зустрітися з ним лоб у лоб. «Тоді, я думаю, це добре, що тобі не доведеться терпіти це довго».

«Клер…» — починає він. «Я мав на увазі не це…»

«А мені байдуже, що ти мав на увазі», — кажу я. “Бачиш? Ти правий.”

Його щелепа закривається, і темно-рум’яний колір заливає щоки.

«Зайдіть до Нісуса, переконайтеся, що він працює з Лурдес, щоб відстежити сигнал». Дурне завдання, оскільки навіть скажені собаки та реінкарнація його особистого героя, Берклі Блю, не зможуть відтягти Нісуса від таємничого сигналу, але наказ тим не менше є наказом.

Я відвертаюся від Кейна й прискорюю крок, намагаючись ігнорувати його та дивну суміш гордості й образи, що наростає в мені. Гордості, що мені вдалося хоча б частково обдурити його; і болю, тому що я все ще чомусь очікувала, що він прозріє через цей вчинок.

3

«Ми на місці», — каже Веллер по внутрішньому зв’язку в моїй каюті через дев’яносто чотири години. «З’явилося багато порожнього місця, ТЛ». Його оголошення містить більше, ніж відтінок радості.

Укол розчарування швидкий, але не несподіваний. Ми класифікуємо джерело сигналу, позначимо його як привид і вирушимо до нашої точки зустрічі з Гінзбургом. Ми навіть можемо встигнути повернутися, щоб поїхати з ними, якщо вони трохи почекають на нас.

Назад до “нуля”.

Відкритий ящик для зберігання з-під ліжка займає весь простір на підлозі. Я перелізаю по ліжку, щоб дістатися до перемикача внутрішнього зв’язку на стіні та відкриваю канал, щоб відповісти. «Так. Зараз буду».

Я майже все склала. Немає сенсу чекати, поки ми досягнемо Гінзбурга, а потім поспішати. Я закінчую вкладати клаптик ковдри — її край забруднений червоним нальотом, незважаючи на те, скільки разів його прали, і пошарпані так, що їх неможливо відновити, — і обережно кладу його у відкритий ящик. Річ справді трохи огидна за своїм віком і станом. Але це одна з небагатьох речей, які я маю, і яка належать мені, фактично моя, подарована мені кимось, хто знав і любив мене, а не незнайомцем з добрими намірами. Моє ім’я та номер проживання вишиті в одному кутку двома абсолютно рівними рядками. Моя мати була лікарем, і спонсорувала Верукс — як одна з небагатьох лікарів у Ферріс — і її навички шиття підкріплені багатою практикою.

Ферріс-форпост, ще навіть не повноцінна колонія, був жахливим місцем, нічим іншим, як серією взаємопов’язаних модулів Верукс-хаб і відчайдушних людей, які намагалися впоратися з цим майже без допомоги свого корпоративного спонсора. Але якби Ферріс вижив після десятирічного рубежу, встановивши своє місце проживання на Марсі та продовживши свої