Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

спробувати надати допомогу», — кажу я через мить, намагаючись звучати нормально, наче це не було відстроченням страти, якої я перестала чекати.

«Ні, ні, ти не захочеш». Веллер обертається на стільці й тикає пальцем у мій бік. «Я знаю, про що ти думаєш. Якщо ми пропустимо рандеву з Гінзбургом, ми застрягнемо тут ще на місяць. Без доплати. Те, що ти не маєш куди йти, тобі відмовили у трансфері і ти застрягнеш решту життя на офісній роботі, коли хотіла стати капітаном, не означає, що це стосується всіх нас».

Його слова звучать шокуюче голосно в тісному просторі. Кейн, Лурдес і Нісус нічого такого не знають, але почути факт, виголошений вголос, приносить новий рівень приниження.

Моє обличчя розпалюється від сорому, і я не можу зустрітися з Кейном поглядом. Якби йому знадобилися ще якісь докази того, про що я думала там, під час моєї останньої прогулянки у космос…

«Я кажу, якщо це не на екстреному каналі, це не надзвичайна ситуація». Веллер піднімає руку. «Хто за?»

«Веллер», — починає Кейн, хитаючи головою з відразою.

«За винятком того, що тут не клята демократія», — кажу я, вражаючи себе запалом у своєму тоні. Я не з тих, хто нав’язує комусь свою владу. Бути лідером команди ніколи не було моїм бажанням, лише побічним ефектом мого бажання залишатися тут якомога довше.

Кейн різко піднімає голову, його рот відкривається від здивування.

«Насправді, — говорить Лурдес, — щодо цього. Я думаю, що це екстрений канал».

«Але ти щойно сказала…» — починає Кейн.

«Він просто не той, який ми зараз використовуємо», — каже Лурдес. «Вони на старому каналі». Вона тримає свій планшет. «Я подивилася. Коли Верукс зробила останнє велике оновлення, після того, як вони поглинули Сіті, вони змінили номер екстреного каналу. Років п’ятнадцять, може двадцять тому. Аж до сьогодні».

Раніше їхнього часу, але не мого. Можливо, і не Кейна. Мені здається, він лише на кілька років молодший за мене, а п’ятнадцять років тому, мені було вісімнадцять, я вийшла з інтернату і групи, спонсорованої Веруксом, і пішла на борт свого першого сніфера Верукс для навчання.

«Я це пам’ятаю», — кажу я. «Злиття компаній». Це була велика новина навіть вдома.

Нісус говорить. «Вона має рацію».

«Навіщо комусь використовувати старий канал?» — запитує Кейн.

«Я не впевнена, що це свідоме рішення. Я маю на увазі, ми дізналися про це, коли я вчилася. Автоматизовані сигнальні маяки … вони автоматизовані. Вони спрацьовують і вимикаються за програмою. Старий канал чи новий канал». Лурдес піднімає плече, знизуючи плечима. «Просто це означає, що хтось там досить далеко і з дуже старим обладнанням».

Це виключає дослідницьке судно Верукса. Вони всі були новиими, коли пішли кілька років тому.

“Як далеко?” запитую я.

«За цими координатами? У поясі Койпера, напевне», — каже Лурдес. «Дев’яносто і ще кілька годин від нашого поточного місцезнаходження».

«Ні», — каже Веллер, хитаючи головою. “У жодному разі. Це протилежний напрямок, у якому ми повинні йти, щоб зустрітися з Ґінзбургом, і далеко поза нашим завданням».

«Це не чиєсь завдання», — нагадую йому. Останній з маяків commweb зависає задовго до поясу астероїдів. Це, так би мовити, кінець шляху. Лише купа каміння, льоду та карликових планет, надто малих, щоб викликати інтерес. За мільярди кілометрів від усього іншого. Що на даний момент звучить не так уже й погано.

«Точно так», — кидає Веллер. «Це в тому довбаному місці, і це небезпечно. Ми б опинилися поза картою та позначеним космосом, а там літає всяке випадкове лайно. Компанія не хоче, щоб команда технічного обслуговування commweb займалася цим. Якщо ви так стурбовані сигналом, зв’яжіться з диспетчерською і скажіть, щоб вони прислали когось іншого».

«Однак мине кілька місяців, перш ніж вони зможуть відправити сюди ще один корабель», — зазначає Лурдес. «Якщо їм доведеться запустити…»

«Вони нічого не запускатимуть», — каже Веллер. «Я кажу тобі, це сигнал привида».

Звук їхньої сварки посилює постійний дзвін у моєму лівому вусі. З цього боку я маю обмежений слух. Дитяча хвороба. Єдині звуки, які доносяться голосно та чітко, це постійне дзижчання та тріск у вухах. Лікарі Верукса намагалися це виправити, коли я була дитиною, але все, що їм вдалося зробити, це зробити шум у вухах голоснішим і чіткішим. Вони хотіли спробувати ще раз, але я відмовилася.

Лурдес випрямляється в кріслі, перекидаючи заплетене волосся через плече. «Тож ти зараз експерт з комунікацій, Веллер? Так?”

«О, давай, ти взагалі проклятий стажер і…»

— Досить, — різко кажу я.

Вони троє дивляться на мене, і я відчуваю очікувальну тишу у відкритому каналі Нісуса.

«Хтось потрапив у біду. Ми зобов’язані спробувати надати допомогу. Розділ п’ятий, правило тридцять третє». Звичайно, ті ж самі правила також пропонують спочатку зв’язатися з диспетчерською компанії, якщо це взагалі можливо. Але це було би не перше правило, яке ми проігнорували тут, подалі від корпоративних типів, які встановили правила, не виходячи з земної гравітації. Ми також завжди маємо носити уніформу Верукс і бути застебнутими. Ніби тут ще хтось бачить нас. Ніби є хось, на кого ми можемо наткнутися. І якщо наш генератор мікрогравітації вийде з ладу, у нас не буде більше проблем, ніж обмежувачі безпеки.

Крім того, якщо ми зв’яжемося з диспетчерською службою, вони просто затримають нас, щоб отримати дозвіл від наступних рівнів управління, і кожен перекладатиме відповідальність на іншого, доки не досягне когось, хто справді може прийняти рішення. Якщо хтось дійсно в біді, кожна хвилина на рахунку.

«Веллер, набери курс на координати, які тобі дасть Лурдес», — кажу я.

Веллер відкриває рота на знак протесту, а поряд зі мною Кейн напружується. Але я отримую це.

«Я можу бути кандидатом у капітани», — кажу я. «Але якщо ти хочеш, щоб ця твоя блискуча нова робота залишилася твоєю, ти будеш робити те, що я скажу, поки ми не повернемося на «Гінзбург». Можливо, тобі байдуже, що я думаю, але я впевнена, що твій новий капітан, справжній капітан, - я можу прикинутися, що мене це не зачепило, - матиме тоді про тебе кращу думку”.

З похмурим виглядом Веллер закриває рот з чутним клацанням, а потім повертається на стільці обличчям вперед.

Лурдес усміхається мені. Вона хороша дитина. З кращим майбутнім, ніж усі ми. І я рада, що була частиною цього під час своєї останньої ротації, якщо нічого іншого.

«Гаразд, дайте мені знати, коли будете готові», — каже вона Веллеру з перебільшеним терпінням.

Я чекаю його відповіді, на випадок, якщо він спробує відштовхнути її. «Дитинко, я народився готовим», — каже він похмурим голосом. Але його руки без вагань літають по дошках.

Лурдес закочує очі, але передає координати.

Відвернувшись,