Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

«Тобі доведеться відповідати за свої речі», — сказала вона мені, коли ми вперше переїхали до Ферріса. Мені було п’ять років, і мій батько помер рік тому. Вона прийняла посаду — небезпечну, але високооплачувану — з відчаю. Мабуть, я погано перенесла смерть батька. Крім того, на той момент MedBots вже були дешевшими та вважалися надійнішими, ніж лікарі загальної практики, яких вони замінили на Землі. Вони робили менше помилок, згідно з деякими нечіткими джерелами статистики. (Хоча, коли вони промахувалися, то повністю втрачали контроль, як роботизований еквівалент бейсболіста, який так сильно замахувався на м’яч, що крутився на місці, коли біта не потрапляла в ціль. Їм бракувало образного мислення та творчих навичок вирішення проблем, які притаманні людям). “У хабі недостатньо місця для того, щоб кожен міг розкидати свої речі. У них тут є правила”.

Вона намагалася мене попередити, але я ще не була в колонії, а була дитиною і розпещеною землянкою, яка звикла до розкоші дихати скрізь і мати куди піти, навіть якщо це був просто людний тротуар надворі.

Мама врятувала мене, присвятивши останні хвилини свого життя моєму навчанню. Намагаючись врятувати усіх інших. Ймовірно, так було би, якби вона мала більше часу — Верукс у підсумку розробила новий потужний (і дорогий) противірусний препарат на основі її результатів дослідження.

Але я їй все зіпсувала.

Ходячи босоніж по коридору, де під пальцями ніг і рук все ще відчувався пісок ґрунту з теплиці, я зупиняюся, побачивши блискучу синьо-білу застережну стрічку через шлюз до сусіднього модуля, що м’яко тріпоче на вітрі з рециркулятора повітря. Слово КАРАНТИН тремтить, як живе.

Я хитаю головою, штовхаючи цей спогад униз, під кришку ящика для зберігання, зминаючи ковдру. Коли пошуково-рятувальні служби знайшли мене, вони підняли мене з місця й забрали — без пакування і без валіз. Я трималася за ту ковдру, хоча в одинадцять років вже була надто старою для комфорту, який вона давала. Тому я все ще тримаюся за неї. Я не знаю чому, адже вона частіше нагадує мені про мої помилки, ніж моя мати.

Перш ніж прямувати до мостика, я оглядаюся на свою каюту. Стіни безособові, порожні, відлуння металу. У каюті лише ліжко з подушкою, постільна білизна та кілька достатньо офіційних комбінезонів Верукс, щоб їх носити, коли ми дістанемося до Гінзбурга. Це зовсім не схоже на обжитий дім, як на мене. Але краще тримати перед собою сувору реальність. Здавалося, що це трюк — продовжувати вдавати, що цього не станеться раніше чи пізніше, що цей мій дім не зникне. Принаймні таким чином — незалежно від того, скільки днів у мене залишилося тут — я вирішую зіткнутися з реальністю, а не чіплятися за відчайдушну ілюзію.

Так я це бачу. Хтось інший може мати інший погляд.

Виходячи з дверей, я наштовхуюся на Кейна — моє плече в його грудях — коли він виходить зі своєї каюти, безсумнівно, на виклик тріумфуючого Веллера або через відчуття сповільнення корабля, коли він досяг заданих координат.

“Після вас.” Кейн відступає, жестом закликаючи мене йти вперед, уникаючи зустрічатися зі мною очима. Його кучеряве волосся скуйовджене, а відбиток спання прикрашає ліву скроню. Його поношений комбінезон відкритий до талії, рукави зав’язані посередині, відкриваючи бавовняну футболку на тілі. На дотик він виглядає потертим і м’яким, і уявне відчуття моєї щоки, притиснутої до його грудей, до цієї тканини, на мить зупиняє мене.

Але лише на мить.

Я без жодного слова проходжу повз нього. Проте моє плече досі відчуває тепло і електрику від непередбаченого контакту.

Припини це, Клер. Не уявляй далі.

Веллер ледве витримує, коли я переступаю поріг мостика. «Бачиш, я тобі казав». Він викидає руку в бік оглядового вікна в передній частині мосту, яке показує порожній простір. «Нічого».

«Сигнал лиха?» — запитую Лурдес.

Вона обертається на стільці до мене. «Слабенький. Але координати правильні». Вона хмуриться, її гладке чоло морщиться. «Я просто не розумію…»

«Тому що commweb посилював сигнал лиха», — вривається Нісус у домофон. «Зараз ми ближче до джерела, але це означає, що ми вловлюємо сигнал безпосередньо від маяка. Зараз ми поза межами спільноти, тому сигнал не підсилюється».

За межами спільноти. Я ніколи не літала так далеко. Ніхто з нас не літав. Наша робота – це буквально commweb. Ми живемо і працюємо над мережею, як павук, що знову і знову пряде свою павутину, перевіряючи і налаштовуючи точки з’єднання.

Важко не відчути запаморочення, дивлячись у вікно огляду, ніби ви дивитесь на землю з надзвичайної висоти. Або в нескінченне чорне море, яке просто поглине вас цілих без докорів сумління і не залишить жодних ознак вашого існування.

«Як у нас з паливом?» — запитую я Веллера. Якщо ми потрапимо в біду так далеко, єдиним судном у радіусі, здатним прийняти сигнал лиха, за іронією долі, були б ми. Якби ми були там, де були раніше. І де нас більше немає.

«Так, з цим у нас все добре», — каже Веллер, махаючи рукою, щоб відкинути моє занепокоєння. «Але чи можемо ми втекти звідси зараз?» Він нахиляється вперед, щоб подивитися вгору через вікно перегляду. «Ми знаходимося далеко за межами відомої території, і я б волів, щоб мене не вдарив якийсь лайновий астероїд чи щось інше».

Веллер справді звучить трохи неспокійно вперше, відколи я його знаю.

«Зрозуміло», — кажу я. «Як тільки класифікуємо сигнал».

Він стогне.

«Отже, Нісусе, ти хочеш сказати, що сигнал, який ми зараз отримуємо, — з самого маяка», — кажу я.

«Ви зрозуміли», — каже Нісус.

Веллер витирає руками обличчя. «Тут немає ніякого корабля!»

Лурдес пильно дивиться на нього. «Є щось. Воно не дає відлуння, як у сигналу-привида. І це має бути саме тут. Але я не отримую сповіщень про зіткнення. Я нічого не бачу ні через вікна перегляду, ні на камерах». Лурдес махає рукою в бік шести моніторів, вишикуваних по боках маленьких товстих скляних панелей у передній частині мостика.

Вона звучить розчаровано. І це зрозуміло. У нас є камери назовні, щоб охопити майже всі можливі кути нашого корабля та прилеглої території. Але у нас немає сканерів, як на великих транспортних, військових і дослідницьких суднах. Сніферам короткої дії, які переміщуються від одного маяка до іншого, вони просто не потрібні. Ми робимо короткі перельоти у відомому просторі між точками, які були нанесені на карту, відстежені та відвідувані роками, далеко за межами смуг руху, що використовують великі хлопці, тож немає ризику наштовхнутися на щось.

Але тут? Тут усе трохи менш звичне, трохи менш визначене. Більше схоже на те,