Safaya - Кохай, Safaya

Ліза не знала, що робити. Вона намагалася продовжувати жити звичним життям, але відчуття порожнечі і тривоги не залишали її. Вона більше не могла читати книги з таким задоволенням, як раніше, а прогулянки містом нагадували їй про Данила.

Через кілька днів він з’явився на порозі її дому. Ліза відчинила двері і побачила його – він виглядав змученим і виснаженим, його очі були червоними від безсонних ночей.

- Лізо, - почав він тихо, - я повинен тобі все пояснити. Я не хотів, щоб ти думала, що це через тебе. Це я. Я просто не зміг впоратися з усім цим.

Він розповів, що був змушений поїхати, бо минуле знову накрило його. Він намагався знову втекти, але зрозумів, що

втеча не вирішить його проблем. Він усвідомив, що повинен знову зустрітися зі своїми страхами, але цього разу не сам. Данило боявся втратити Лізу, тому що бачив у ній не просто другу, а людину, з якою міг побудувати своє майбутнє. Однак він також боявся, що його минуле зруйнує їхні стосунки, якщо він відкриється.

- Я не хотів тягнути тебе в цей хаос, - продовжив він, опускаючи голову. - Ти заслуговуєш на щастя, а я не впевнений, що зможу тобі це дати. Але я зрозумів, що тікати – це не вихід. Я не можу втрачати тебе через свої страхи.

Ліза дивилася на нього, і її серце стискалося від болю за нього, але водночас вона відчувала теплу хвилю ніжності. Вона побачила перед собою людину, яка була готова змінитися, яка зізналася в своїх слабкостях і була готова боротися за їхнє спільне щастя.

- Даниле, - тихо сказала вона, - я розумію, що ти пройшов через багато болю. І я не прошу тебе забути про це, але я хочу бути поруч з тобою. Я хочу допомогти тобі пройти цей шлях. Ми разом зможемо подолати все, якщо ти довіришся мені.

Їхні погляди зустрілися, і в цей момент Данило зрозумів, що не сам. Він відчув, як стіна, яку він зводив довгі роки, починає руйнуватися. Він обійняв Лізу, і вперше за довгий час відчув полегшення.