Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 28

До Різдва залишалося ще кілька днів, але люди в магазинах вже скуповували продукти в такій кількості, яка була здатна нагодувати всіх їхніх знайомих і рідню на кілька тижнів уперед. Жінки продумували святкове меню й купували подарунки дітям. У будинку бізнесмена Артема Богдановича також відчувалася святкова атмосфера. Галина розвісила гірлянди на першому поверсі й прикрасила ялинку у вітальні. 

Вночі Артему Богдановичу не спалося. Він сидів на дивані у вітальні й думав. Як йому вчинити? Зробити як буде краще для компанії та сотень людей, які працюють на нього, чи виконати вказівку Марії? Чоловік закрив очі. Він зважував всі “за і проти”. “Тут не можна керуватися почуттями чи зважати на родинні зв'язки. — думав він. — Треба бути максимально неупередженим”. Коли він відкрив очі, рішення вже було прийняте. Артем Богданович дістав телефон з кишені й набрав номер Юрія — сімейного юриста:

— Добрий вечір, Юрій. Вибач, що так пізно турбую, але потрібно, щоб ти завтра під'їхав до мене. Хочу обміркувати з тобою можливість передачі компанії моєму замісникові Павлу.

Юрист, який товаришував з Ярославом і допоміг йому з чиказьким клієнтом, насторожився:

— Артеме Богдановичу ви впевнені? Ярослав…

— Ярослав тут ні до чого, — перебив його чоловік. — Я хочу обговорити варіанти для компанії.

Артем Богданович поклав слухавку й встав з дивану. Тяжко опираючись на палицю й кашляючи, він піднявся на другий поверх і попрямував коридором до кімнати. Люстра та бокові лампи почали блимати. 

— Маріє, ти мене не злякаєш, — вголос промовив чоловік, однак на душі у нього стало неспокійно й тривожно. Що як тоді йому не наснилося і зараз за Ярослава буде мститися дух покійної дружини?

Він відкрив двері до своєї кімнати та завмер. Чоловік здригнувся й зіщулився від холоду. Вікно було широко відкрите. Крізь нього крижаний вітер заносив всередину мокрий сніг, який вже обліпив підвіконня й далі розсипався по підлозі. Ліжко й стіна освітлені жовтим сяйвом повного місяця. Збоку від вікна він помітив тінь, що застигла й ніби чекала на нього, а потім подалася вперед. Від жаху Артем Богднович закляк. Він не міг промовити ні слова. Страх скував йому рота, здавив горло, паралізував руки й ноги.

— Артеме, — почув він, — чи ти добре зрозумів мене у нашу минулу зустріч?

Чоловік мовчки дивився на тінь повними жаху очима. Втім він не збирався змінювати своє рішення, бо вважав його правильним.

— Я хочу показати тобі мій дім, де я зараз живу, — продовжив привид.

— Н-навіщо?

— Ти казав, що любиш мене більше всіх на світі, що ніколи не одружишся, — тінь захихотіла, — просив почекати на тебе, щоб провести разом вічність. Ну то я тобі покажу ту вічність, яка на тебе чекає.

І не встиг Артем Богданович кліпнути, як тінь вмить підлетіла до нього й схопила за руку. І так темна кімната стала ще темніша. Здавалося, ця темрява поглинула все навколо. І хоча рука тіні була ніби зіткана з чорного диму без чітко окреслених меж, чоловік добре відчув її холодний доторк.

— Не відпускай мою руку, інакше я не зможу тебе звідти забрати, — застерегла тінь.

Першим місцем куди вони перенеслися, було місцеве кладовище.

— Навіщо ти приволокла мене сюди?! — вигукнув чоловік й спробував інстинктивно відсмикнути руку. Однак тінь міцно тримала його.

— Пам'ятай, — нагадала вона, — не відпускай мою руку.

Артем Богданович озирнувся й закляк від відчуття безнадії й туги, що нахлинуло на нього. Кладовище було старим і занедбаним. Воно поросло бур'яном, а дерева пустили такі глибокі коріння, що деінде вони виштовхували труни на поверхню, загрожуючи повикидати мерців з їхніх законних місць. На деяких могилах, особливо зарослих та запущених, сиділи мертві душі, які тужливо плакали в тон завиванню холодного зимового вітру, що носився по кладовищу. Зіщулившись, вони знову й знов читали останні слова на хрестах, які написали їхні рідні.

— Це душі, яким не вистачило енергії, щоб відірватися від землі після смерті й піти далі нагору. Це люди, які чинили звірства чи були несправедливими до своїх дружин, чоловіків, дітей, а ті своєю чергою забули про померлих відразу після їхньої смерті. Рідні не приходять їх провідувати, не носять за них панахиди, не роздають цукерки й не моляться. Родичі не віддали належну шану померлим. Тепер ці душі приречені самотньо тут сидіти назавжди.

— Хочеш сказати, що це чекає на мене, бо я не залишу грошей Ярославу? — посміхнувся чоловік й прицмокнув. Він подумав, що щойно розгадав задум привида дружини.

— Це лише один із варіантів, — тінь міцніше стиснула його руку.

Наступним місцем, куди вони направилися, було те саме кладовище, але вже вдень. Небо затягнуло сірими хмарами, місцями з фіолетовим відтінком. Два робітники лопатами розкопували яму. Артем Богданович побачив, як до могили під'їхав автобус і з нього винесли труну. “А труна дуже навіть не дешева — червоне лаковане дерево не кожен може собі дозволити”

Труну поставили біля викопаної ями, щоб родичі могли попрощатися з померлим востаннє. Коли підняли кришку, Артем Богданович охнув. Там лежав він. Жовте воскове обличчя було схоже на лялькове. Погано зроблену моторошну ляльку. А біля труни стояли лише дві людини — Ярослав і його дружина Орися. Більше людей не було. Артем Богданович нікому не був потрібен після смерті.

— А Павло?! — здивовано звернувся чоловік до тіні. — Чому він не тут?

Та мовчки на нього поглянула, а потім кивнула, наказуючи дивитися далі.

— Закриваємо, — попередив робітник Ярослава. За хвилину труну опустили у яму. — Ви маєте кинути по жмені землі. Після цього ми закопаємо могилу, а ви можете їхати.

— Що ми тут робимо? — не знати до кого звернувся Ярослав. — Він не був хорошим батьком. Він не був мені другом чи наставником. Він не був мені взагалі ніким, — він зло сплюнув на землю.

— Ми маємо провести його в останню путь, — заперечила Орися й взяла Ярослава за руку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍