Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

— Поїдемо за нею? — запитав Ярослав у Орисі.

— Мабуть, мусимо, — невпевнено відповіла дівчина. — Якщо вона десь впаде чи якщо загубилася, як і ми, то замерзне на смерть. Ми не можемо її так тут лишити.

— Добра ти, — тихо проговорив чоловік, мимоволі згадуючи своє питання “А чим вона мене так зачепила?”, і тепер, здається, він знає відповідь. Ярослав звернув за незнайомкою наліво. Датчик рівня палива почав блимати, показуючи, що бензин майже закінчився. Чоловік нервово закусив губу. 

Дорога тим часом стала рівнішою. Ніби в цій частині міста взагалі не було заметілі. Сніг лише де-не-де вкривав асфальт. Ярослав натиснув на педаль сильніше.

— Що за чортівня? 

— Вона не стає ближче, — з жахом додала Орися. 

Тим часом постать попереду, широко розмахуючи руками, завернула ще раз наліво.

— Може, не будемо за нею їхати? — спитала Орися, коли вони стали на перехресті. — Може, це нас нечисть кругами водить?

Ярослав протер рукою скло зліва від себе. Воно запотіло й через нього нічого не було видно. Раптом він вигукнув:

— Дивись, це ж вогні міста!

Орися пригледілася. Справді, в кінці тієї дороги, якою пішла жінка, виднілося місто.

Вони завернули. От тільки жінка зникла, наче й не було.

— Зараз доїдемо до найближчого будинку й викличемо таксі. Там вже має ловити сигнал. А машину я завтра заберу, — сказав Ярослав. — Добре хоч телефон заряджений.

— А це не заправка хіба? — пальцем показала дівчина. 

Пара ошелешено перезирнулась. Якимось чином вони об'їхали навколо міста околицями й зараз знаходилися біля центрального в'їзду, біля заправки. 

— Ти думаєш, то була реальна жінка? — тихо запитала Орися Ярослава за вечерею у вітальні, коли вони дісталися додому.

— Люди не можуть ходити з такою швидкістю, та ще й на такі відстані.

Від його відповіді дівчині стало моторошно. Сироти пробігли по її потилиці, спині й руках.

Після вечері Орися зайшла до своєї кімнати, проте спати не хотілося. На душі було тривожно, тож вона увімкнула ноутбук, щоб подивитися якусь комедію. Нічого цікавого не знайшла й, роздратовано опустивши кришку ноутбука, замислилася. “Цікаво, ким була та жінка? Вона по суті вивела нас на правильну дорогу. Якби не вона, все могло б закінчитися не те що погано, а навіть летально”.

Від думок її відірвало шарудіння в кутку. Дівчина підскочила на ліжку, зойкнула й, відкинувши ноутбук в один бік, а телефон в інший, помчала стрімголов до дверей. За хвилину, сама не розуміючи як, вона опинилася біля кімнати Ярослава. “Заходити до нього вкрай непристойно. Але я краще помру, ніж повернуся до себе”. І вона увійшла.

— Ярослав?

Ніякої реакції. Дівчина знову засумнівалася. Проте вертатися було занадто страшно. 

— Ярославе, чуєш?

За мить настільна лампа увімкнулася. Чоловік витріщився на Орисю.

— Щось сталося?

Дівчина замотала головою.

— Можна мені сьогодні заночувати в тебе? — промовила вона, тільки зараз осягнувши всю двозначність ситуації. Вона почала обсмикувати футболку, яка ледь прикривала їй стегна. Іншого одягу на ній не було.

Ярослав криво посміхнувся, оглядаючи дівчину з голови до п'ят. Та за секунду посмішка сповзла з його обличчя. Він помітив переляканий погляд Орисі. 

— А чим тобі не підходить твоя кімната? — обережно запитав він. 

— Мені там ввижається всіляке і я боюсь.

— Ти не будеш мені потім приписувати, що я чіплявся до тебе?

— Якщо не чіплятимешся, то не буду.

— Добре, — кивнув Ярослав і посунувся на край ліжка, — йди сюди. Сподіваюсь, ти не проти спати зі мною під однією ковдрою?

Орися на мить застигла, оцінюючи ситуацію. А потім згадала, що вони тепер ніби як у відносинах й швидко пірнула у м'якеньку постіль.