Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 27

Ще кілька хвилин Артем Богданович, не дивлячись на тупий біль у коліні, не підіймався з підлоги й розглядав фото дружини. Тут їй здається було років двадцять п'ять не більше. Вони тоді саме працювали разом над ідеєю розширення своєї компанії, в якій на той момент працювало троє людей — він з дружиною і Степан, хрещений батько Ярослава. Артем Богданович посміхнувся. Згадав, якою принциповою та відданою справі була дружина. Наче на підтвердження його думок, жінка свердлила його твердим, гордим поглядом з фотографії. 

“Тоді ми з тобою були щасливі, — подумав чоловік. — Своя компанія, великі мрії, амбіції. Все робили власними руками. Були першопроходцями. А вдома з робітницею на нас чекав маленький Ярослав”. 

Він обперся на палицю й повільно встав на ноги, продовжуючи тримати фотографію у руках.

— Галино! — погукав він щосили. — А йди прибери тут!

Чоловік обережно переступив через уламки скла й вийшов з кімнати.

 

Світлана вже нічого не питала Орисю про її чоловіка. “А який сенс? — думала вона. — Та білявка собі на думці. Все одно або промовчить, або збреше. І треба ж яка акторка. Ходить у дранті, а виявляється живе у палаці й чоловік норкові шуби їй дарує”. 

Для Орисі це було і на краще, бо вона не уявляла, що говорити. Її відносини з Ярославом були новими для неї. А ще такими, які змінювалися мало не щодня.

Коли Орися вийшла з роботи, на дворі було вже темно. Жовтий місяць освітлював вулицю і частину провулка, де дівчина зазнала нападу вже двічі. Неприємний холод пробіг їй по спині, коли вона про це подумала. Асфальт покритий снігом, який місцями люди, що приходили на пошту, витоптали. Тож під вечір, коли вдарили морози, там утворився лід. Орися стояла на ґанку, не ризикуючи ставати на кригу й куталася від холоду у подаровану норкову шубу. За кілька хвилин під'їхав Ярослав. Чоловік, як і обіцяв, підвозив її двічі на день — на роботу та додому.

Він вийшов з машини й подав їй руку.

— Замерзла? — Ярослав обняв дівчину, відчуваючи, як вона тремтить від холоду.

Орися лиш кивнула. За ті кілька хвилин, що вона на нього чекала, здавалося, що всі нутрощі обморозила.

— Не міг приїхати раніше, — винувато промовив Ярослав вже у салоні авто. Дорогу замело, вітер, сніг мете, погана видимість. Прийшлося їхати зі швидкістю черепахи. Нічого, зараз зігріємося, — він увімкнув пічку й машина рушила. 

Орися мовчки хекала у долоні, згадуючи як минулої зими її ніхто не підвозив і доводилося ходити на роботу в тоненькому сірому пальті. Коли вона приходила додому, то цілий вечір відмерзала у ліжку й нічого не могла робити, бо відчувала себе в'ялою і кволою. “Добре, що зараз не так”, — подумала дівчина, з вдячністю поглядаючи на Ярослава.

— Там у центрі через цю заметіль затори страшні. Якщо тим шляхом поїдемо, то вдома будемо під ранок. Я пропоную об'їхати околицею міста. Так, ця дорога довша, — додав чоловік, ніби виправдовуючись, — але враховуючи, що заторів не буде, ми доїдемо швидше.

— Як скажеш.

Та скоро стало зрозуміло, що це була погана ідея. Через пів години, коли з чергового провулку, якими вони петляли, машина виїхала просто в поле, Орися запідозрила, що щось тут не те. Вона поглянула на Ярослава. Чоловік спохмурнів й нахилився вперед, намагаючись розгледіти дорогу у темряві. Мокрий сніг швидко заліплював скло і навіть двірники не справлялися з цим. Чоловік вчепився в кермо так, що в нього побіліли кісочки пальців. Дівчина хотіла запитати, чи вони не заблукали, проте при погляді на його напружене обличчя, не ризикнула.  

Пройшло ще десять хвилин, коли стало остаточно зрозуміло, що вони загубилися. Вітер жахливо завивав знадвору, наче поранений звір. Орисі стало страшно, що якщо він хоч трішки посилиться, машину переверне і замете десь у полі. Вона втислася у сидіння. Чоловік спробував відкрити Google Maps. Однак телефон був поза мережею. Орися дістала свій й з жахом побачила те ж саме — вони не могли подзвонити чи скористатися інтернетом.

— Не бійся, — промовив Ярослав й доторкнувся рукою до її долоні. — Виберемося.

Однак повернутися до неї обличчям й зробити цей момент більш переконливим він не зміг, оскільки не ризикнув відвести погляд від дороги. Дівчина поглянула на датчик рівня палива й заклякла — він був майже на нулі. “Якщо ми зараз не знайдемо правильну дорогу й не доберемося до міста, то застрягнемо тут у мороз без можливості дістатися до людей”, — запанікувала Орися.

“Цікаво, — подумала дівчина, — як багато людей кожного року помирають від того, що замерзли в снігу або просто десь на вулиці. Ніколи раніше про таке не чула. Та зараз це не здається чимось неможливим”. 

Сльози виступили в неї в очах від страху. 

— Дивись! — раптом вигукнув Ярослав, показуючи пальцем вперед. — Там хтось іде.

Орися пригледілася. Сніг продовжував заліплювати лобове скло, а тому розібрати щось було дуже важко. Вона подалася вперед й примружила очі. І справді спереду метрів на п'ятдесят від них, швидко, наскільки це було можливо в подібних погодних умовах, рухалася фігура жінки. 

— Треба наздогнати її! — вигукнула Орися, — вона ж замерзне.

Ярослав тільки мугикнув. Він не міг їхати швидше по дорозі, заметеній снігом, щоб не вгрузнути. Проте припускав, що та жінка не може пересуватися самотужки на своїх двох швидше, ніж їде його машина, та ще й у заметіль.

Пройшло п'ять хвилин. Брови Ярослава здивовано підскочили вверх. Відстань між машиною і жінкою не скорочувалася.

— Ти це бачиш? — звернувся він до дружини.

— Ага, — ошелешено прошепотіла Орися. — Як таке взагалі може бути?

На цей раз Ярослав промовчав і трішки сильніше вдавив ногою в педаль газу. Пройшло ще п'ять хвилин. По тілу Орисі пробігли сироти. Відстань між ними та тою жінкою не зменшилася, не дивлячись на збільшення швидкості.

— Підніми комір шуби, — попередив чоловік й відкрив вікно зі свого боку. — Гей, жіночко! 

Проте його голос потонув у завиванні вітру. Жінка або його не чула, або удавала, що не чує. Не зупиняючись і не озираючись, вона швидко йшла дорогою. На перехресті завернула наліво, так само не роздумуючи й не зменшуючи швидкість кроків.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍