Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

селян Чичикова. Думки були всякого роду: були такі, що вже занадто відгонили військовою жорстокістю та суворістю, мабуть, чи не зайвою; були, проте, й такі, що дихали лагідністю. Поштмейстер зауважив, що перед Чичиковим лежить священний обов’язок, що він може зробитися серед своїх селян у деякому роді батьком, за його висловом, запровадити навіть добродійну освіту, і при цій нагоді озвався з великою похвалою про Ланкастерову[144] школу взаємного навчання.

Отак міркували й говорили в місті, і багато хто, спонукувані співчуттям, переказали навіть Чичикову деякі з цих порад; пропонували навіть конвой для безпеки перепровадження селян на місце проживання. За поради Чичиков дякував, кажучи, що при нагоді не промине з них скористуватися, а від конвою відмовився рішуче, кажучи, що він зовсім не потрібний, що куплені ним селяни напрочуд сумирної вдачі, почувають самі добровільний нахил до переселення і що бунту між ними ні в якому разі бути не може.

Усі ці поголоски й міркування призвели, проте, до найсприятливіших наслідків, яких тільки міг сподіватись Чичиков. А саме, пішли чутки, що він не більше і не менше як мільйонщик. Жителі міста і так, як уже бачили в першій главі, сердечно полюбили Чичикова, а тепер, після таких чуток, полюбили ще сердечніше. А втім, коли сказати правду, вони все були народ добрий, жили між собою в злагоді, поводились зовсім по-приятельському і бесіди їхні мали печать якоїсь особливої простодушності й близькості: «Любий друже Ілля Ілліч», «Слухай, брат, Антіпатор Захарович!», «Ти забрехався, мамочко, Іван Григорович!» До поштмейстера, якого звали Іван Андрійович, завжди додавали: «Шпрехен зі дейч, Іван Андрейч?» — одно слово, усе було дуже родинно. Багато було не без освіти: голова палати знав напам’ять «Людмилу»[145] Жуковського, яка ще була тоді непростиглою новиною, і майстерно читав багато місць, особливо: «Бір заснув, долина спить» і слово: «чу!» так, що справді ввижалось, ніби долина спить: для більшої подібності він навіть у цей час заплющував очі. Поштмейстер удався більше в філософію і читав вельми пильно, навіть ночами, Юнгові «Ночі» і «Ключ до таїнств натури» Еккартсгаузена[146], з яких робив вельми довгі виписки, але якого роду вони були, це нікому не було відомо. А втім, він був дотепник, барвистий у словах і любив, як сам висловлювався, присмачити мову. А присмачував він мову безліччю різних часток, як-от: «добродіє ти мій», «отакий який-небудь», «знаєте», «розумієте», «можете собі уявити», «відносно так би мовити», «деяким чином» та іншими, які сипав він мішками, присмачував він мову теж досить удало підморгуванням, примруженням одного ока, що все надавало вельми їдкого виразу багатьом його сатиричним натякам. Інші теж були більше чи менше люди освічені: хто читав Карамзіна[147], хто «Московские ведомости»[148], хто навіть і зовсім нічого не читав. Хто був те, що звуть «тюрюк», тобто людина, яку треба було піднімати стусаном на що-небудь; хто був просто байбак, що лежав, як то кажуть, цілий вік на боці, так що й підіймати його було б марною справою: не встане ні в якому разі. Щодо пристойності, вже відомо, всі вони були люди надійні: сухотного між ними нікого не було. Усі були такого роду, яким дружини в ніжних розмовах, що відбуваються на самоті, давали назви: кубушки, товстунчика, пузанчика, чорнушки, кікі, жужу та ін. Але взагалі вони були народ добрий, повний гостинності, і людина, що зажила з ними хліба-солі або просиділа вечір за вістом, уже ставала чимсь близьким, тим більше Чичиков зі своїми чарівними якостями й способами, який знав справді велику таємницю — подобатись. Вони так полюбили його, що він не бачив засобів, як вирватися з міста; тільки й чув він: «Ну, тиждень, ще один тиждень поживіть з нами, Павле Івановичу!» — одно слово, він був ношений, як то кажуть, на руках. Незрівнянно визначніше було враження (річ цілком дивовижна!), яке справив Чичиков на дам. Щоб це будь-скільки пояснити, слід було б сказати багато про самих дам, про їхнє товариство, описати, як то кажуть, живими фарбами їхні душевні якості; але для автора це дуже важко. З одного боку, спиняє його безмежна пошана до дружин сановників, а з другого боку… з другого боку — просто важко. Дами міста N. були… ні, ніякими способами не можу; почувається ніби острах. У дамах міста N. найвизначніше було те… Аж дивно, зовсім не піднімається перо, немов оливо якесь сидить у ньому. Та вже хай: про характер їхній, видно, треба полишити сказати тому, в кого живіші фарби й більше їх на палітрі, а нам доведеться хіба слів двоє про зовнішність та про те, що поверховіше. Дами міста N. були те, що зветься презентабельні, і в цьому відношенні їх можна було сміливо поставити за зразок усім іншим. Щодо того, як поводитись, додержати тону, підтримати етикет, безліч пристойностей найтонших, а особливо допильнувати моди до найостанніших дрібниць, то в цьому вони випередили навіть дам петербурзьких і московських. Одягалися вони з великим смаком, їздили по місту в колясках, як веліла остання мода, позаду похитувався лакей, і ліврея в золотих позументах. Візитна картка, будь вона писана хоч на трефовій двійці або бубновому тузі, але річ була дуже священна. Через неї дві дами, великі приятельки і навіть родички, пересварилися зовсім, а саме за те, що одна з них якось манкувала[149] контрвізитом. І вже хоч як намагалися чоловіки й родичі помирити їх, але ні: виявилось, що все можна зробити на світі, одного тільки не можна — помирити двох дам, що посварились за манкування візиту. Так обидві дами й залишилися у взаємній неприхильності, за висловом міського світу. Щодо займання перших місць, відбувалася теж безліч вельми сильних сцен, які навіювали чоловікам іноді зовсім лицарські великодушні поняття про заступництво. Дуелі, звичайно, між ними не відбувалися, бо всі були цивільні чиновники, але зате один одному намагався накапостити, де було можна, що, як відомо, часом буває важче за всяку дуель. У звичаях дами міста N. були суворі, сповнені благородного обурення проти всього порочного і всяких спокус, карали без усякого жалю всякі слабкості. Якщо ж між ними й відбувалося яке-небудь те, що зветься друге-третє, то воно відбувалося потай, так що не давалося ніяк у знаки, що відбувалося; зберігалася уся гідність, і сам чоловік був так підготовлений, що коли й бачив друге-третє або чув про нього, то відповідав коротко й розважливо прислів’ям: «Яке кому діло, що кума з кумом сиділа». Ще