Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

особисто поголовний перелік. Селіфан мовчки слухав дуже довго й потім вийшов з кімнати, сказавши Петрушці: «Іди-но роздягати пана!» Петрушка заходився скидати з нього чоботи і трохи не стяг разом з ними на підлогу й самого пана. Але нарешті чоботи були зняті, пан роздягся як слід і, проворочавшись якийсь час на постелі, що рипіла немилосердно, заснув зовсім херсонським поміщиком. А Петрушка тим часом виніс на коридор панталони й фрак брусничного кольору з іскрою, який, розіп’явши на дерев’яну вішалку, почав бити прутом і щіткою, напустивши пилюки на весь коридор. Збираючись уже зняти їх, він глянув з галереї вниз і побачив Селіфана, що вертався зі стайні. Вони зустрілись поглядами і нюхом зрозуміли одне одного: пан, мовляв, уклався спати, можна й навідатись декуди. Зараз же віднісши до кімнати фрак і панталони, Петрушка зійшов униз, і обидва пішли разом, не кажучи один одному нічого про мету подорожі й балакаючи дорогою зовсім стороннє. Прогулянку зробили вони недалеку, а саме: перейшли тільки на другий бік вулиці, до будинку, що був навпроти гостиниці, і ввійшли в низенькі скляні, закурені двері, що провадили майже в підвал, де вже сиділо за дерев’яними столами багато всяких: і з голеними, і з неголеними бородами, і в некритих кожухах, і просто в сорочці, а дехто й у фризовій[143] шинелі. Що робили там Петрушка з Селіфаном, Бог їх відає, але вийшли вони звідти через годину, побравшись за руки, додержуючи цілковитої мовчанки, виявляючи один до одного велику увагу і застерігаючи взаємно від усяких ріжків. Рука в руку, не випускаючи один одного, вони цілу чверть години вибиралися на сходи, нарешті таки подолали їх і зійшли.

Петрушка постояв з хвилину перед низеньким своїм ліжком, розмірковуючи, як би лягти пристойніше, і ліг зовсім упоперек, так що ноги його впиралися в підлогу. Селіфан ліг і собі на тому ж самому ліжку, вмістивши голову в Петрушки на череві й забувши про те, що йому слід було спати зовсім не тут, а може, в людській, якщо не в стайні біля коней. Обидва заснули ту ж хвилину, знявши хропіння нечуваної густоти, на яке пан з другої кімнати відповідав тонким носовим свистом. Незабаром слідом за ними все принишкло, і гостиниця пойнялась непробудним сном; тільки в одному віконці видно ще було світло, де жив якийсь прибулий з Рязані поручник, дуже, мабуть, охочий до чобіт, бо замовив уже чотири пари і безнастанно примірював п’яту. Кілька разів підходив він до постелі, з тим щоб їх скинути й лягти, але ніяк не міг: чоботи справді були добре пошиті, і довго ще підводив він ногу та оглядав спритно й напрочуд пригнаний закаблук.

Глава восьма

Покупки Чичикова зробилися предметом розмов. У місті пішли поголоски, чутки, міркування про те, чи вигідно купувати на вивід селян. У суперечках багато хто відзначився досконалим знанням справи.

— Звичайно, — говорив дехто, — це так, проти цього нічого не скажеш: землі в південних губерніях справді гарні й родючі; але як то буде селянам Чичикова без води? Адже річки немає ніякої.

— Це б ще нічого, що немає води, це б нічого, Степане Дмитровичу, але ж переселення ненадійна річ. Річ відома, що таке мужик: на новій землі, та ще братися до хліборобства, та нічого в нього немає — ні хати, ні кілка, ні дрючка, — утече, як двічі два, так п’ятами накиває, що й сліду не дошукаєшся.

— Ні, Олексію Івановичу, дозвольте, дозвольте, я не погоджуюся з тим, що ви кажете, що мужик від Чичикова втече. Російська людина здатна до всього і звикає до всякого клімату. Пошли її хоч на Камчатку, та дай тільки теплі рукавиці, вона поплескає руками, сокиру в руки, і пішла ставити собі нову хату.

— Але, Іване Григоровичу, ти спустив з ока одну важливу річ: ти не спитав ще, який мужик у Чичикова. Забув про те, що гарну людину не продасть поміщик; я ладен голову покласти, коли мужик у Чичикова не злодій і не п’яниця в останній мірі, гультяй і буйної поведінки.

— Так, так, на це я згоден, це правда, ніхто не продасть гарних людей, і мужик у Чичикова — п’яниця, але треба взяти до уваги, що ось тут і є мораль, отут і полягає мораль: вони тепер негідники, а переселившись на нову землю зразу можуть зробитися чудовими підданцями. Уже було не мало таких прикладів: просто в житті, та й з історії також.

— Ніколи, ніколи, — казав управитель казенних фабрик, — повірте, ніколи цього не може бути. Бо в селян Чичикова будуть тепер два сильні вороги. Перший ворог є близькість губерній малоросійських, де, як відомо, вільний продаж вина. Я вас запевняю, за два тижні вони зіп’ються і будуть квачі. Другий ворог є сама звичка до бродяжницького життя, яка невідмінно набувається мужиками під час переселення. Треба хіба, щоб вони вічно були перед очима Чичикова, щоб він держав їх у шорах, ганяв би їх за всяку дрібницю, та не те щоб докладаючись на когось, а щоб сам-таки, особисто, де слід, дав би й зуботичку й потилишника.

— Навіщо ж Чичикову морочитись самому й давати потилишники? Він може знайти й управителя.

— Еге, знайдіть управителя: всі мошенники!

— Це правда! — підхопили багато хто.

— Коли пан сам хоч будь-скільки тямить у господарстві та вміє розбирати людей, у нього завжди буде гарний управитель.

Але управитель казенних фабрик сказав, що менше як за п’ять тисяч не можна знайти гарного управителя. Але голова сказав, що можна й за три тисячі знайти. Але управитель сказав: «Де ж ви його знайдете? Хіба в себе в носі?» Але голова сказав: «Ні, не в носі, а в тутешньому ж повіті, а саме — Петро Петрович Самойлов: ось управитель, якого треба для мужиків Чичикова». Багато хто дуже брали до серця становище Чичикова, і труднощі переселення такої величезної кількості селян їх надзвичайно лякали; почали дуже побоюватись, щоб не сталося навіть бунту між таким неспокійним народом, як селяни Чичикова. На це поліцеймейстер зауважив, що бунту нема чого боятись, що для запобігання йому існує влада капітана-справника, що капітанові-справнику самому і їхати не треба, а послати тільки замість себе один картуз свій, то один цей картуз пожене селян до самого місця проживання. Багато хто запропонували свої думки про те, як викорінити буйний дух, що посів