Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Що клекотить крильми, за волю в бій веде; Бойовика плече від полум'я руде, В очах зажурених — рішучість отамана. В окопах, на фронтах земля трудна й рахманна Від кулі берегла, не зрадила ніде… А вже коли стріляв агент НКВД, У Симона була своя глибока рана. Щоб рятувати край, погодився по Збруч Одрізати — це так, немов оддати руку, Щоб серце зберегти… О совісте, не муч! Цей чоловік спізнав найтяжчу в світі муку, Коли доводиться добра і зла сполуку Приймати як вогонь свободи голіруч!

1999

АНДРІЙ ПОТЕБНЯ В лісах під Краковом — П'єскова Скала. Могила там, неначе сонця штрих. На спочин поміж друзів бойових Там Потебню Андрія смерть поклала. Він дослужитись міг до генерала, Він жити міг в палатах золотих, Але в бою віддав останній дих За те, щоб наша воля не вмирала. О Боже, подвиг цей не понівеч, Від Тебе народилась ця людина, Цей наймолодший із усіх предтеч Свободи людської — дух паладина Ти освяти, як муки свого сина, І Польщі, й України спільний меч.

1999

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ Антонич був хрущем на вишеньці зеленій, Рудою квіткою, котра бринить крильми; Хто б міг подумати, що він поміж людьми Постане як титан і Лемківщини геній? Він мало жив на цій землі благословенній, А Бог, що приїжджав у Горлиці саньми, Являвсь йому й казав: «Хоч серце надломи, Але яви свій край Європі і Вселенній!» І скинув він з душі провінції оброть, Засяяла над ним зірниця Кобзарева, І мова увійшла в його натхненну плоть. Від привітань життя він ріс до Книги Лева, — В словах його — небес прозорість кришталева, Так наче їх йому продиктував Господь!

1999

АВГУСТИН ВОЛОШИН Духовного отця він мав ясну подобу, Кріпивсь молитвою, творителькою див. За праведність і честь Господь йому судив Підняти рідний край, мов Лазаря, із гробу. Він смертю перейшов найвищу перепробу, І кров його чекіст крізь пальці процідив. Та з Києва озвавсь свободи вічний див, І в Київ Августин прийшов на пошанобу. Він повернув життя найменшій з Україн, І цим — найбільшій дав сміливість і завзяття, Щоб до державності піднятися з колін. Його ім'я горить в калині Закарпаття, І світить з-понад гір, немов нічне багаття, Зове молитися, немов недільний дзвін.

1999

МИКОЛА ЛУКАШ В морози різдвяні — без шапки й без пальта, Як знак приготувань до заслання й Сибіру… Він жив у бідності, мав лиш талант і віру, Дар — не ридаючи — нести свого хреста. Коли проймала дух неволі мерзлота, Він сам себе палив, як зв'язану офіру; В його душі любов палала понадміру, І мова сяяла, мов космосу врата. Збирати зорі слів і тамувати болі