Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 29.

Я залишив її, коли ще навіть не зійшло сонце. Акане лежала нерухомо — ніби спала, але я знав: то була не дрімота, а магічний сон. Її очі — відкриті, та застиглі. Я ледве витримав, щоби відійти. Сказав Ірі й Чизу:

— Дивіться за нею. Якщо щось — гукайте. Я почую. Я повернуся.

І пішов. У гори.

Коли я піднімався, вітер шматував мій одяг і думки. Мені здавалося, що сама гора на мене ричить. Я йшов уперто, бо знав, куди саме треба. До проклятої печери, яку старі в клані згадували пошепки — місце, де мешкають сліпі дракони.

Я ступив у темряву. Усередині пахло старим мохом, мокрим камінням і чимось ще — затхлим, як забуті кістки. Ноги ковзали по слизу, з даху капала вода. Кажани шипіли й тікали в глибину. І тільки мої кроки звучали, ніби не я йду — а хтось інший, невидимий, крокує поруч.

Але я не зупинявся. В самому нутрі печери я побачив його — вартового. Сліпий дракон сидів на камені, оброслий мохом, мов частина самої печери. Його очі були закриті, та я знав — він бачить серце, а не вигляд.

— Чого шукаєш, лисе? — пролунало. Його голос був, як грім, як тиск зсередини черепа.

— Зілля, — сказав я. — Для коханої.

— Що ти даси взамін?

— Все. Навіть життя.

Він на мить замовк. Потім вичавив:

— Тоді принеси мені глечик молока брунатних кіз... Ті кози живуть на виступах скель, п’ють тільки дощ із тіней. Вони не дають себе доїти. Але їхнє молоко...

Я зціпив кулаки.

— І це все?

— Цього вистачить на краплю. А крапля — іноді вирішує все.

Я мовчки кивнув.

Повернув голову — десь там, у вікнах скель, вже блимали ті кози. Вони дивилися на мене — і я відчув, як легко може зірватися нога, як тонка межа між рятівником і дурнем.

Але я йшов. Бо Акане чекала. Бо вона моя. Бо ніхто, навіть підступна Ран, не забере її в мене.

 

Кози стояли високо — на вузькому виступі скелі, вкритому мохом, якого навіть не торкався вітер. Вони були брунатні, з очима кольору місячного бурштину. Але я знав: ці істоти не звичайні. Це були молодильні кози, власність самого Імператора драконів.

Я тільки ступив на плато, як повітря зробилось важким. З-за скелі вийшов пес — величезний, з очима, що палали, наче пекельний вогонь. А за ним — пастух. Триголовий дракон, що тримав у лапах тризуб із кісток. Його голос був тричі потужним, кожна голова зичала своє:

— Стережися! Звідси ніхто не йде з порожніми руками, але й не повертається з повними.

Я не відповів. Вже тоді пальці мої горіли магією — я приготувався.

Спочатку — пес. Його нутро било ритм, що різав слух. Я нашепотів старе закляття, що присипляє вогонь — і в очах пса згасла іскра. Він впав на лапи, видихаючи дим, мов спляче вугілля.

А пастух...

Він кинувся на мене, тризуб заіскрився. Але я вдарив ногою в землю, здійняв вихор — магія, що передавалась у моєму роду з давніх віків. Вихор скрутив його, мов сухе листя, і жбурнув у багно — там, за обривом, було затхле, тремке болото.

Поки він виривався, я підскочив до кіз. Вони не пручалися — мов самі знали, навіщо я прийшов. Мовчки дали себе доїти. Молоко було тепле, важке, з ледь помітним золотим блиском. Я зібрав його в глечик і тієї ж миті побіг назад.

Коли я дістався до входу в печеру, подихи рвали груди. Вартовий дракон усе ще сидів там, без змін, але його повіки здригнулися — він відчув молоко.

— Ти справді зробив це... — сказав він повільно. — Ти торкнувся того, чого торкатися заборонено. Ти кинув виклик Імператору драконів. Хтось тепер слідкує за тобою, лисе...

— Я не боюся, — відповів я, простягаючи глечик.

— Добре. Іди до Ранвуса. Найстаріший із нас. Лише він знає, як вилити силу цього молока у душу твоєї коханої.

— Де його знайти?

— У глибинах. За Водою Без дна. І не озирайся. Ніколи.

Я кивнув. У грудях билося не серце — вогонь. Я тримав глечик і думав тільки про одне:

Акане. Я вже близько.

 

 

Я йшов мовчки. Після Вартового було ще три повороти й одне провалля, сховане тінню. Повітря холоднішало, а під ногами щось хлюпало — чи вода, чи живе болото, що дихає собі на дні.

Водяна завіса — так звана Вода Без дна — висіла між мною та останнім залом. Її струмінь не відбивав світла. Навіть магія ковзала по ньому, не торкаючись суті. Я вдихнув, ступив крізь — і все навколо змінилося.

Це була печера, що дихала пам’яттю. Стіни тут не камінь — шкіра. Пульсуюча, стара, з прожилками, мов у віковічного дерева. У центрі — коло каменів, а між ними — він.

Ранвус.

Він лежав, мов скеля, але його очі були розплющені — білі, без зіниць, наче заглядав одразу у всі часи.

Я підійшов ближче, тримаючи глечик з молоком.

— Я прийшов заради неї. Заради Акане.

Він не поворухнувся. Лише сказав:

— Я відчуваю в тобі полум’я... Але також страх. Не за себе. За ту, що поруч із тобою й навіть у снах.

Я мовчав. Що було тут казати?

— Ти приніс молоко?

— Так.

— Постав його на камінь. І відвернися.

Я виконав. Почув, як молоко шипить, мов закипає — але ні вогню, ні жару не було. Лише стародавній гул — ледь чутний, але він вібрував мені в кістки.

— Щоб зілля подіяло, потрібен не лише дар. Потрібен обіт... Обіцянка глибша за кохання.

— Я обіцяю їй все.

— Ти кажеш це словами. А скажи серцем. Вийми своє серце й залиш тут, у цій залі. Віддай частину душі за неї.

Я заплющив очі. У грудях щось зламалося — не фізично, але... так, наче я відчинив двері, які боявся відкривати. Всі мої страхи, бажання, спогади — я мовби зібрав їх у долоні й поклав перед драконом, помітивши на його пащі краплі молока.

— Забери. Але дозволь їй жити.

Ранвус мовчав довго. Нарешті, облизнувши пащу, хрипко прошепотів:

— Вона прокинеться. Але пам’ятай: ти більше не зможеш брехати. Жодна тінь не сховає тебе. Ти — оголений перед її серцем. Назавжди.

Я прийняв це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍