Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Він повернув мені глечик — порожній. Але разом із ним — амулет. Камінь, схожий на крихту зорі.

— Розчини це в її устах. І тримай її руку. Якщо відпустиш — зілля не подіє.

Я вклонився. І, не озираючись, пішов. 

Я виходив із печери, вже майже за порогом, коли почув кроки. Глухі, розмірені, мов відлуння в тунелі. Я обернувся і побачив його.

Йосемару?!

  Він дивився на мене з цікавістю, але й зі злістю, яка тримала його ще відтоді, коли ми в останній раз зустрічалися.

— Кейдзо, — його голос був суворим і спокійним. — Ти жточно знаєш, де вона?

Мене затисло в грудях. Акане була у безпеці, але я більше не міг брехати. Чесність… її гірка суть зараз була для мене як полум’я, що змушує згоряти.

— Я забрав її, — сказав я, знаючи, що це буде важко, але не міг зупинитись. — Акане зі мною.

Йосемару застиг. Я бачив, як у його очах мигнув вогонь. В його душі збурювались темні хвилі.

— Ти… забрав її? — він зробив крок вперед. — Ти, лисе, хто ти такий, щоб забирати те, що належить мені?

Я відчув, як земля під ногами починає тремтіти від його гніву. Він ще не підходив близько, але кожен його погляд був як удар. Він був готовий до бою.

Я не відповів. Важливо було не давати йому шансу наблизитись. Бо кожен його крок — то було виклик. Я вже не міг дозволити собі боятись його гніву. І це стало вибором.

Моя рука доторкнулась до каменя, що я прихопив з печери Ранвуса. Я прошепотів старе закляття, яке дає змогу ставати невидимим. Тіло моє потонуло в тіні. Я відчув, як зник з його поля зору, і тоді, коли він вже почав пориватися до мене, я кинув погляд, не залишаючи жодної емоції на своєму обличчі.

Він кричав моє ім’я, але я вже не чув.

Я поспішав. Потрібно було повернутися додому, до Акане. 

Я влетів з такою швидкістю, що двері ледве витримали удар. Дім був темним і тихим, майже порожнім — не було ні звуків, ні запахів. І все це одразу вдарило в серце. Я поспішав, кроки вибивалися з ритму, кожен звук розривав мовчання. Я чув тільки своє дихання, яке ставало все важчим, і... тривогу, що набирала сили.

— Акане! — прокричав я, скалячи зуби.

Я біг від кімнати до кімнати, шукаючи її, але не знаходив. Нічого. Немає.

Несподівано я почув голоси. Іра і Чизу сиділи на підлозі біля дверей, їх обличчя були бліді, очі налякані. Вони перезирнулися, коли я з’явився перед ними.

— Кейдзо, — Іра підскочила, вона ледве тримала себе на ногах. — Він... він прийшов! Дракон! Він забрав її…

— Що?! — я став перед ними, хапаючи їх за плечі. — Де Акане?

Чизу схлипнула. Її очі були сповнені страху. Вона показала на кімнату, де ще зберігалася частина магічних артефактів Акане.

— Вона спала… ми не знали, що сталося. Вона просто зникла! І тоді ми побачили його... дракон, величезний. Він забрав її прямо з ліжка, не залишивши сліду.

Від цих слів мене проколола біль, і я почав відчувати, як земля під ногами поступово виривається. Я кинувся до ліжка, наче шукав будь-який знак. І справді — вона була тут. Її запах, її тепло, її присутність... але все це зникло. Як ніби її не було ніколи.

— Ні... — я прошепотів, відступаючи назад, як до краю прірви. — Ні, це не можливо.

Я опустився на коліна, схопив землю в обидві руки. Мої пальці тремтіли, наче весь світ обрушився на мене. Нігтями я дер землю, немов намагався знайти що-небудь, будь-що, що могло б мене врятувати.

Але не було ні сліду.

Вона була тут.

Я був безсилий.

— Я... я не можу це допустити, — бурмотів я, закриваючи обличчя руками. — Не можу її втратити...

Любі читачі! Будь ласка, напишіть, як би ви назвали цю главу?