Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

 Теплого ранку, коли туман ще тримався над травами, Акане прокинулася в тиші. Надворі шелестіли листя, пахло свіжістю і димом від ранкового вогнища. Вона вийшла з хатини — босоніж, у легкій сорочці — і побачила Кейдзо. Він сидів на колінах посеред подвір’я, щось старанно плетучи.

— Що ти робиш? — усміхнулась вона сонно, підійшовши ближче.

— Завершую твою сукню, — відповів він, не підводячи очей. — Весілля ж незабаром.

Сукня справді була незвичайна: тонке плетиво зі свіжих трав, ніжне й гнучке, обплетене стебельцями дикої м’яти, волошками, маргаритками. Замість коштовного каміння — краплини роси, що блистіли на пелюстках. Вона доторкнулась — і їй здалося, що ця сукня дихає.

— Вона прекрасна, — прошепотіла Акане. — Краще, ніж будь-яка з тих, що я колись мала.

Кейдзо підвівся, обережно тримаючи вінок із живих квітів, і надів їй на голову. Його пальці тремтіли, коли торкалися її волосся. Він дивився на неї довго, не відводячи погляду.

— Ти моя, — сказав нарешті. — І я твій. Без чар, без фальші. Просто ми.

Весільний день настав із дощем — не сумним, а теплим, прозорим, як благословення самих духів неба. Вважається, що коли дощ падає на наречену, це знак родючості й довгого щастя. Акане вийшла з хатини, її сукня з витких стебел була злегка волога, квіти виблискували краплями, наче самоцвітами. На голові — вінок з м’яти, полину та синіх дзвоників.

Кейдзо чекав її на галявині під велетенським деревом камфорного духа. Там було встановлено коло з каменів, обвите травами — священне коло єднання. Всередині — дві чаші: одна з водою з гірського джерела, друга — з полум’ям, що не гасло навіть під дощем.

Обряд почав старійшина клану кіцуне, поважний лис із срібним хутром. Він запалив пахощі з кори сосни й трав дикої лаванди. Дим клубився між ними, огортаючи простір запахом давніх заклять.

— Ви прийшли не як лис і відьма, а як душа й душа, — промовив старійшина. — Вода очистить вас від минулого. Вогонь поєднає ваші шляхи.

Акане та Кейдзо спочатку вмочили руки в джерельну воду. Вона стала теплою на дотик, ніби сама природа визнавала їхній союз. Потім, тримаючи долоні, разом торкнулися полум’я. Полум’я не обпекло — воно лизнуло їхні пальці золотим світлом, а потім зникло, залишивши тонкі вогняні кільця на зап’ястях — вічні мітки подружжя.

На завершення обряду, обидва промовили клятви. Кейдзо поклявся захищати Акане і ніколи не дозволити тіням торкнутись її серця. Акане поклялася бути його вогнем у темряві, його домом у вигнанні, його правдою серед ілюзій.

І коли вони поцілувалися, піднявся вітер — ніжний, лагідний — і з неба посипались пелюстки сакури, хоча це була зовсім не її пора.

Духи благословили їх.

Минув рік — і на світ з’явилося двоє дітей: дівчинка з очима, ясними, як весняне небо, і хлопчик із тихим вогнем у погляді — мов крихітний Кейдзо. Акане тримала їх на руках і не могла повірити, що її серце здатне вмістити стільки любові. Вона пізнала радість материнства у повному її світлі: безсонні ночі, ніжні усмішки, перші слова, перші кроки... усе це здавалося чарівнішим за будь-яке чаклунство.

Кейдзо був не просто батьком — він став скелею, на яку спиралася їхня маленька родина. Він навчав сина тримати рівновагу, а доньку — слухати мову лісу. Щовечора він сам витирав обидвом рученята, бо казав, що руки дітей — святі, а мати й без того втомлена. А коли Акане засинала з немовлятами в обіймах, він сидів поруч і сплітав нові прикраси з трав для неї — не такі розкішні, як у Ран чи Йосемару, але живі, справжні.

А що ж Аріно? Його шлях, здавалося, розчинився десь між пелюстками давнього кохання. Але саме він, споглядаючи родину Акане з відстані, збагнув — кохання не обов’язково має бути відповіддю. Воно може бути початком.

Так він і відкрив своє серце Ірі. Вона довго не вірила, що такий, як Аріно, може покохати звичайну дівчину, але час і щирість зробили своє. Вони теж справили весілля — просте, смішне, з безладною музикою, гучним сміхом, хороводами і світлячками замість свічок. І якось уночі, вже після весілля, Іра прошепотіла Аріно:
— Ти більше не квітка, ти — мій корінь.

І він усміхнувся, бо нарешті пустив коріння там, де його прийняли.

                                                                        КІНЕЦЬ

Кінець