Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

«Люби мене. Я буду мовчазною…»
Люби мене. Я буду мовчазною. Я буду тамариском. Ти ж — люби. Якщо людина не піде зі мною, Піду із Богом. Бо мої скарби — Хіба скорботи, вийняті із тіла. Склепіння душ, невидимі очам. Я надто вічна і занадто біла. Люби мене — і залишайся сам. «Твоя доступність вища, ніж слова…»
Твоя доступність вища, ніж слова, З яких будуєш голос свій і руки. Аж діти божеволіють, бо два Здійсненні сонця їм блищать з пилюки. Та що тобі народження безумств? Є чиста сутність, є логічність ліній… Лежиш листком, який — ні пари з уст, В тривимірній гущавині калинній. Ідея безконечної мети — У падолисті. Голос листопаду — Передчуттям сенсовності. А ти — Маленька тінь між руйнування саду. «Якщо ти є, чому тебе немає?..»
Якщо ти є, чому тебе немає? Живу тебе, переступивши грань. Сюди ні птах, ні звук не долітає — Лиш пристрасті моїх передчувань. Ген догорають айстри. Навіть ружі Стікають кров'ю просто на траву. Люблю тебе. І згадую. І дуже Живу тобі, і просто так живу. Ніхто мені не ти, ніхто не поруч. Хіба що осінь, світла, як меди. Бо я — не жінка, я — поезопокруч. Забудь мене — і вбий мене. Сюди. «Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти…»
Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти У парк, де Пракситель розплющував статуям очі. Незмірно збагну, що не ти мені вічний ти. Та іншого вічного, віриш, не знаю. Не хочу Питати тебе про таємне чи різне земне: Так дятел мовчить, зазираючи в корінь і крону. Я вища, бо віща, тому ти забудеш мене — У силу вселюдського й божого майже закону. Не хлібом єдиним — і навіть не хлібом одним… Небесне і тлінне увінчані знаком порогу. Усе остаточне, як вітер, як зав'язь, як дим Як вбога душа, неминуче обіцяна Богу… «Гортаю трель сліпого солов'я…»
Гортаю трель сліпого соловя, Що знавіснів з мовчання серед раю… Люблю тебе, хоч то уже не я, Тому тебе, спіткавши, не впізнаю. Вібрація весни… Надії трав… Туман привласнив квіти і пелюстки. Всю зав'язь яблук дощ кудись украв — Лишилися важкі брунатні згустки. «В нас насправді нічого нема, крім початку кінця…»
В нас насправді нічого нема, крім початку кінця, Крім двигтіння землі, що усе відчуває і чує, І крім сонця мого, що за обрієм твого лиця Ще росою лежить, ще у водах йорданських ночує. «Блукатиму садами обома…»
Блукатиму садами обома, Де ти блукав, де ти мене знешкодив. Іде тривога, біла, як зима, Несе в руках то істину, то подив. Усе минає; отже, й це мине… Віконце пригасання привідкрито.